Проїжджаю станцію “Бердичів”,
Яку раніше і не знав,
Та завдяки одні людині
Це місто я запам’ятав.
І одразу в нього закохався,
Ніби рідне для мене воно.
Може більш я тут не буду,
Але вічно пам’ятатиму його.
Зупинка в мене у Бердичеві
Триває рівно п’ять хвилин,
Здається, у великім потягу
Залишився лиш я один.
Як жаль, що це не кінцева,
Що дорога моя далі іде,
І невідомо коли знову
Потяг мене сюди привезе.
Невідомо, чи я ще колись
Побачу Бердичів чи ні ?
Не дають спокою мені
Неприємні сумніви ці.
Полюбив я місто Бердичів,
Більше, ніж проста людина,
І дякую за це дитині,
Ім'я якої - Карина.
Бердичів - наче рідна земля.
Пробач мені, любий Львове !
Я вас обох дуже люблю,
Бо кожне з вас - місто чудове.
Лиш в Бердичеві росте легенда,
Яка підкорить весь світ,
Вона й мене причарувала
На багато довгих літ...
Проснувся я з думками тими,
Та потяг раптом рушив від перону,
Востаннє прочитав я назву міста
Через вікно з свого вагону.
Лише тепер я точно зрозумів,
Що доля мрії щойно збулась,
Та не довго тішитись прийшлось,
Бо несподівано усе зіпсулось.
Туга і смуток охопили мене,
Як сумно писати про це.
Пропало щастя і радість моя,
Незамітно пропало усе.
І знову перед очима
Минають дерева й ліси.
Боже, верни щастя, що було,
Хоч на хвилинку верни !
А потяг розігнався скажено,
Чому й куди він так спішить ?
Та нічого вже не вдієш,
Бо його ніщо не зможе зупинить !