До 100-річчя церкви Різдва Пресвятої
Богородиці с. Владиславка Миронівського р-ну
Київської обл.
Зводиди церкву неквапно й розмірено,
Храм бо Господній не клуня й не хлів.
Місце обрали роками намріяне –
Насупроти гулівських ручаїв.
Щоб, коли сонце зійде над Могилою,
Світлом заллявши долішні сади,
Вікна засяяли, начебто вмили їх
Сім херувимів без краплі води.
Щоби сельчан розбирало від гордості,
Хай то і гріх. Щоб раділо село.
Щоби із неба самій Богородиці
Гарно на церкву дивитись було.
І піднялася. Зросла, як загадано.
Раптом хрести попливли над селом.
Спершу живицею пахла – не ладаном,
Хлібом, а ще – вересневим зелом.
Грім гримонув, наче грюкнув дверцятами.
В світі незатишному загуло.
Нащо ж з'явилась ти в віці двадцятому,
Місця в котрому церквам не було?
Дзвони замовкнуть, зневіряться вірники.
Бунт, революції, голод, війна…
Згинеш, згориш, розберуть на корівники.
Бога ж немає, то нащо вона?
Нових святих по фанерному створено,
Ангельські крила, де личка – перо.
Та нуртував непомітно й нескорено
Дух, що сильніший за всі партбюро!
Винесла, встояла. Дарма, що з пороху.
Дарма, що бомби зжирали мости.
Дивним велінням небесного поруху…
О, незрадлива, зрадливців прости!
Щезнуть роки у бездоннях сторічностей,
Ловимо втіху, мов рибка – блешню.
Мудрим, зажуреним поглядом вічності
Дивиться церква на цю метушню.
Червень 2010
