|
Причинна
Лірична сповідь у листі Варвари Рєпніної
Рука тремтить. Але пишу.
Невихована…
Здрастуйте, мій любий друже!
Хотіла Вам давно вже начеркать…
І от пишу: сумую дуже.
Та Вам, мабуть, тільки й чекать
Таке від мене…
Гаразд, це все дурниці.
Марева днів журби.
Таких, як я, напевно, одиниці,
Що пишуть у подібний час доби.
Ніч-матінка на розум не штовхає…
Але відваги додає нараз.
Тож я пишу, хвилин не гаю:
Як там життя у Вас?..
Що, де, коли – звичайні запитання.
Не буду турбувати Вас таким.
Ви краще на моє прохання
Розповідайте, де болить.
Що Вас турбує, ночами
Пожираючи спокійний сон?
Коли віч-на-віч із собою
Понижуєте мимоволі тон
І зізнаєтесь.
Розповідайте, будьте добрі,
Я ж не спитаю головного
У Вашого холодного портрета,
Прикритого запоною. Німого.
А він таки красивий. Як і Ви.
Там риси рідні, відчуття живі.
От тільки погляд… Він чужий.
Чужий, колючий… З днів журби.
Там думка та, що Вас навічно
Полонила, мов мана.
Там та палка ідея українська,
Що Вами верховодить до рання
Із вечора, коли вже третя чарка
Змушує братись за перо…
Я пам'ятаю, наче автора ремарку,
Той вечір, там все точнісінько було.
Жаль, Ви забули…
Любий друже. Не раз казала,
Що захоплююсь давно
Я Вашим розумом, переконанням,
Запальністю, само
Собою…
Прозірливістю думки,
Образом, натхненням,
Вірою в народ,
Вірою в буття…
Надією на Бога, животворящого
Живе життя…
Захоплююсь. Але й дивуюсь.
Ви все ж сліпий!..
А я глуха, німа, незрячая давно!..
Причинна я.
Іду на дно.
Така моя доля? О Боже мій милий!
За що ж ти караєш мене, молоду?
За те, що так щиро я… Вас полюбила?
Мужицькії очі?.. Прости сироту!
Бува, не за те, що ночами читаю
Рядки незабутніх, чудових віршів,
І плачу? Сміюся на кутні?
Бо ж не виходить із тисяч життів
Одне хоч, щоб з Вами побути.
Поєднатись, полюбитись…
Вуста цілувати…
Обіймати, поріднитись…
Кохати, кохати, кохати!..
Кохаю!
Причинна. Мабуть, ви писали
Тоді ті рядки про мене, передрікаючи…
Самі не знали.
Пророк! Отець!
Ви дух народу!
Титан, борець
За волю роду
Козацького!..
Ви – сила. Я ж слабка.
Мені не дорівнятися до Вас. Ну що ж.
Готова випить чашу сю до дна…
Самотність вип'ю, нею захлинусь.
Хвилинами проріжу душу.
Ви знаєте… Нічого не боюсь
Я так, як цього… Але мушу,
Мушу бути сильною, щоб заслужити
Хоча би право на кохання…
Я ж бо не з тих однакових голубок,
Що тільки й видають зітхання
Від почуттів страшних…
Ні, я не така. Я сизокрила.
Чорнобрива.
Тополя у діброві.
А Ви – мій вітер…
Гнете мене, нещасну,
До самого долу…
Та не спитаєте тихесенько,
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?..
Вам же ж однаково. Чи ні?..
Ні! Ні, не буду, не хочу я
Непевную надію давать собі…
А може, Ви захочете?..
Мій любий друже!
Я ж море, я для Вас клекочу
Чуттями буйними, немов в огні!
Свою підпаленую душу
Я виставляю в цім листі
На осуд.
На осуд Ваш і тільки. Бо не рівня мені
Всі ті, хто за роки своїх байдужих
Сердець не розпалили. Моє ж в огні
Топилося. Злилось.
У Дніпр широкий витікає…
Я, мов Ваш козак, свою долю
Шукаю, а долі немає…
Вас немає.
І мені на чужині не ті люде…
Тяжко з ними жити.
Ні з ким поплакати,
Ні поговорити.
Ні з ким, бо все чужина
Без Вас, мій любий друже…
Перечитала…
Ні, ніколи більше писать Вам
Я себе не змушу…
Тризна.
Пом'янемо чуття мої;
На похоронах зачитаю
Поезію, присвячену мені…
Прошу пробачити. І зрозуміти…
Я невеликого прошу.
Ви ж муж великодушний,
Добрий. Ви зрозумієте…
А я взамін ніколи вже не позову,
Ніколи Вас не потурбую прокляттям,
Що тріпоче в грудях дико, нездоланно…
Так й не допишемо удвох ми
Цюю драму…
Я знаю. І тому поставлю крапку.
Сама поставлю. Розвернусь і піду,
Хоч боляче… Але
Вам байдуже. Я знаю.
Не смію Вас винити, друже.
То так в житті буває…
Я знаю, але далі тужу.
Причинна…
Гаразд, нащо слова,
Як ділу не допомагають?..
Ви все так вчили. Пам'ятаю…
І не забуду.
Як у Бога не проси…
Перечитала знову. Плачу.
Я впала низько, це все пишучи.
Більш не опущусь, обіцяю.
Прощайте.
Але Ви…
Прошу, пишіть мені листи.
ID:
301480
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 21.12.2011 18:32:39
© дата внесення змiн: 06.02.2012 00:34:58
автор: katzekratzet
Вкажіть причину вашої скарги
|
