Спогади. Спогади... Перевертають душу, крають серце, опікають сіллю очі. Переплакано над ними, передумано. І кожного разу хтось в середині мозку в’їдливо цікавиться: "А навіщо? Ну, були у нашій історії важкі, криваві сторінки, - так у якій же історії їх не було?" Треба, мовляв, відійти від минулого і думати про майбутнє. Треба викреслити ті сторінки із пам’яті, щоб ні сліду, ні духу не лишилось.
Я би й погодилася, тільки - як? Як викинути на смітник історії долі моїх рідних, близьких, як забути все те, що ножем по серцю пройшло? Хіба можна буде тоді зрозуміти себе? Ми - логічне продовження наших предків, в нас живуть їх віра, їх любов, їх ненависть, їх підлота і їх страх, - що було ними подароване, те й живе. Як все це можна від нас відділити? Як прооперувати, щоб ми стали іншими - сміливішими, чеснішими, добрішими й справедливішими? І хто сказав, що їх історія скінчилася разом із ними? Ні, вона живе. В нас: в комусь - гени гнаних, розстрілюваних, заморених голодом, а в комусь інші - гени віртухаїв, катів, церберів.
Ми йдемо по вулиці щось жваво обговорюючи, - я і моя подруга. Нам завжди цікаво разом - у нас багато спільного, щоб об’єднувати, і вистачає різниці, щоб нам було не нудно одна з одною. Ми навіть не відразу помічаємо літню жінку, що йде назустріч.
- Добрий день, - вітається вона і я бачу, як кам’яніє завжди таке інтелігентне обличчя моєї подруги. Мовчанка...
- Доброго дня, - знову говорить жінка, - як Вам не соромно, чому Ви не вітаєтесь, адже впізнали мене?
- Мені не соромно, - раптом жорстко відповідає зазвичай м’яка й врівноважена подруга, - я не хочу Вас впізнавати, як Ви не впізнавали мене, кожного дня вимагаючи документи, коли доводилося проходити повз Ваш пост.
Ми минаємо остовпілу пані й крокуємо далі. Моя мовчанка така красномовна, що подруга робить зусилля над собою і починає розповідати.
- Все своє життя воюю зі страхом. П’ятдесят років на світі живу, а й досі ловлю себе на тому, що боюся міліціонерів. Не повіриш, навіть коли нашу квартиру пограбували, й міліція приїхала нам начебто допомогти (кажу "начебто", бо нічим не допомогли - ні злодіїв не спіймали, ні вкрадене не повернули), я почувалася так, наче сама себе пограбувала. Я боюсь заходити у владні кабінети. Я вкрай неохоче відстоюю свої інтереси, свою правоту. Це не означає, що мені не доводиться цього робити. Ще й як доводиться! Але я постійно відчуваю цей страх. Думаю, це - генетично, від предків передалося. Ти ж знаєш, я останнім часом багато думаю над питанням: скільки в нас, в нашій свідомості - від прийнятих нами самими обдуманих рішень, а скільки - спонтанного, закладеного десь у підсвідомості? На якомусь етапі цих роздумів я дійшла висновку, що ми схильні дуже применшувати значення генів наших предків, - відсоток осмисленого у нашому житті мізерно малий. Ми здебільшого діємо інстинктивно. Є, звичайно, інстинкти, закладені Творцем, як у тварин, але є й багато інших, подарованих предками. Страх - це подарунок моїх.
У нашій родині по маминій лінії були репресовані. Діда Гжегожа (чи як його називали у селі - Григорія) попередив односелець, що служив у міліції, сказав, що є рознарядка на арешт "ворогів народу", й там - ім’я діда і його братів. У Гжегожа була можливість втекти. Але на умовляння дружини - моєї бабуні Генрієфи - він відповів, що втеча буде доказом вини. Логічно! Тільки дід не знав, що радянській владі для репресій логіка не потрібна. Селянина з Хмельниччини, що добровільно вступив у колгосп, здав майно, навіть ікони з хати на горище повиносив, звинуватили у пособництві (кому б ти думала?) японській розвідці. Ну, що міг передавати японцям колгоспник села Мала Салиха? Скільки на полі вродило буряків? Діда заарештували без всякої логіки, так само, як і його братів. До розстрілу тримали у полі, на огородженому колючим дротом шматку рідної землі. Там їх і розстрілювали, на тій же землі, над урвищем. Молодшого дідового брата - сімнадцятирічного Людвіга - вдалось врятувати. Старші брати потемки перекинули його через дріт у те саме урвище, де згодом закопали їх тіла. Малому наказали, щоб утікав у Москву, мовляв, там люду багато, легше буде загубитися. Звеліли змінити ім’я і вік. Людвіг був невисокий і худенький, цілком сходив за п’ятнадцятирічного безпритульного. Так він і врятувався.
Після розстрілу діда моя бабця Генрієфа - Геня - залишилась вдовою з чотирма дітьми. Їй було всього двадцять шість років. Перше, що вона зробила, - полізла на горище й витягла захований дідом іконостас, повитирала й повісила на старе місце. І почала молитися. А що їй було ще робити? Все життя потім вона була переконана, що саме ці молитви врятували її і дітей. Їх уже повантажили на воза - виселяти кудись на Сибір, коли стало відомо, що наказ про виселення відмінили. Бабця так вже більше ніколи й не вийшла заміж. Вона сама виростила дітей, зберегла їх у війну, дала гарну освіту. Я пам’ятаю її зовсім старенькою, - вона весь час молилася. Бувало на свята - на Великдень, чи Різдво - радянських свят у нас у сім’ї не визнавали, - бабця Геня зі свахою, мамою мого вітчима, співали псалмів. Смішно так, такими тонесенькими старечими голосами. Вона і в труні лежала спокійна, красива, зі старим молитовником і чотками, наче заснула щаслива. І оця маленька спокійна бабуся змогла передати нам, молодшим, свою ненависть і відразу до всього радянського. Ніколи у мене не було ілюзій, що я живу у найкращій країні світу чи чогось подібного. Я змалку навчилась критично підходити до життя. Може, тому що у мене були наче дві полярності у дитинстві - мої мама та вітчим і мій двоюрідний дід - отой самий Людвіг.
Він таки втік тоді від НКВД і у компанії безпритульних хлопчаків потрапив у Москву. Коли їх переловили, він назвався іншим іменем, прізвищем, і сказав, що йому п’ятнадцять років. Так, зовсім іншою людиною - навіть національність змінив з поляка на росіянина - Людвіг став курсантом суворовського училища. Пройшов війну від перших днів до останнього, здобув звання, нагороди й вступив до військової академії. А потім до кінця свого життя у цій же академії викладав. Дід Людвіг був світлом у моєму житті. Усі мої найкращі дитячі спогади пов’язані з ним. Він дуже шкодував нас із сестрою, бо ми рано залишились без тата. Мама вийшла заміж вдруге, народила сина новому чоловікові. Не те, щоб наш вітчим нас дуже ображав, - ні. Але Люду - сестру, швидко відправили до інтернату. А мені довелось глядіти молодшого брата. Господарство було велике, роботи багато. У мене в дитинстві навіть ляльок не було. Хоч грошей "на книжку" мої батьки наскладали чималеньку суму. Так вони й пропали потім ті заощадження, хтось на них капітал собі сколотив. Мій вітчим мав такий характер, що не міг бачити мене інакше, як при роботі. Я думаю, той страх генетичний нагнув батьків дужче, ніж мене, - вони все життя прожили, вкалуючи на державу, що відібрала у них рідних. Боялись від лопати й сапки голову підняти. Мама зараз каже: "Що ми бачили на своєму віку? Тільки те й робили, що працювали від ранку до смерку. Ні одягнутися толком, ні відпочити, ні придане дочкам дати. Не кажу вже про подорожі якісь."
Моє життя змінювалось, коли влітку до нас в Крим приїздив із Москви дід Людвіг. Він брав мене з собою на море, а потім забирав у столицю. В нього завжди був спланований мій відпочинок. Купувалась дорога сукня, туфлі, у парикмахерській робилась зачіска, - й ми з дідом йшли в театр. Це було надзвичайне свято, у такі дні я почувала себе принцесою. Дід показав мені всі театри, музеї, він заохотив мене не читати все підряд, а обирати гарну літературу. Мої манери - це теж дідова наука, він мав вишукані смаки. Людвіг постійно допомагав дітям і онукам загиблих братів. Це була його дяка за врятоване життя. А от своєї родини дід не мав, бо не мав власного імені-прізвища, щоб дати дружині й дітям, а вигаданого давати не хотів, не мав права. Така то була людина, з таким рівнем совісті. У замкненій шухляді робочого столу Людвіг зберігав трофейний пістолет на випадок, коли раптом за ним прийдуть. Казав, що просто так не дасться, а забере з собою в могилу ще кількох церберів. Перед смертю звелів викинути зброю у Москву-ріку.
На величезному московському кладовищі є його маленька могила. На ній - невеликий пам’ятник. На пам’ятнику - вигадане ім’я, вигадане прізвище, вигаданий рік народження. Там тільки один правдивий напис - дата смерті мого діда. Але ж під могильною плитою - реальна людина! Як можна з цим жити?!
Дід допоміг мені розділити всіх людей на дві категорії - тих, хто змирився з отупляючою системою, і тих, хто самим життям своїм міг їй протистояти. Я не хотіла змирятись, тому у чотирнадцять років сама забрала документи з сільської школи й відвезла їх у фізико-математичну школу-інтернат у велике місто. Більше додому не поверталась, хіба на канікули. Мені так хотілось вирватись, що я вчилась з усіх сил. В інтернаті було багато обдарованих дітей, мені після сільської школи було дуже важко. Але я - вперта. За другим разом вступила до Московського вузу. Діда Людвіга вже не було, столицю довелось обживати самій. Отут я побачила, що до моїх двох категорій людей додається ще одна. Це їх мій дід називав "цербери". Особливо багато таких було у конторах всіляких і на вході до установ, гуртожитків. Десь же мали подітись гени катів, наглядачів, донощиків, не згинули ж вони безслідно. Живі у комусь, отут, поряд. Останнім часом, я думаю, їх навіть побільшало, чи часи такі настали, що їм проявлятись вільніше?
Найбільше церберів я зустріла тут, у Білій Церкві. Приїхала сюди на шинний завод по розподілу. Жила у гуртожитку й щодня мусила пред’являти перепустку і в ньому, і на заводі, хоча нас, інженерів, було небагато й всі всіх знали в обличчя. Тут зустріла Андрія, одружились. Якийсь час ще жили по різних кімнатах. І якось увечері - я вже навіть вагітна тоді була, - заходить до моєї кімнати перевірка. Влаштовувались такі, з активістів комсомольських. Серед них - мій колега, ми в одному відділі працювали, й він був у нас на весіллі.
- Чому мужчина у Вашій кімнаті після десятої вечора, та ще й на ліжку сидить? - питає мій колега, хоч прекрасно знає, що "мужчина" - мій чоловік.
Віриш, я закам’яніла - ні слова сказати не можу. Помирати буду - не забуду того виразу садистської насолоди у нього на обличчі. Вони пішли, а у мене - істерика, так трясло, що Андрій з переляку "швидку" хотів викликати. Потім нам дали спільну кімнату у готелі - "Домі приїжджих". Там на вахті (як тобі слівце? не тхне концтабором?) сиділа оця жіночка. Жодного разу мені не вдалося пройти повз її пост, щоб вона документів моїх не перевірила! І кожного разу, заходячи до себе, я ще довго не могла заспокоїтись. А тепер вона мені дорікає, що я з нею не вітаюсь. Та я знати її не хочу!
Розповідь подруги багато чого відкрила мені й про мої страхи. Адже і в нашій родині були репресовані, й моя бабуня лишилась вдовою, довгий час переїздила з одного великого будівництва на інше, боячись, що почнуть цікавитись її минулим. І я теж боюсь міліціонерів. Зрозумілішою стала різкість улюбленої подруги у вирішенні життєво важливих питань: приймати правильні рішення - то одне, а приймати сміливі рішення, переборюючи генетичний страх - то, все таки, дещо інше. А щодо церберів... Якби я не знала свою подругу, може б подумала, що вона надто прямолінійно судить, може би сказала, що вона надто емоційно сприймає рядові у ті радянські часи життєві ситуації, - ну, що ж, здавалося б, такого - перевірили перепустку. Та я добре знаю її мудріть і виваженість. І ще я знаю, що перша дитинка моєї подруги - хлопчик, яким вона була вагітна саме тоді, коли її судив колега-садист і коли мордувала оця церберка, прожив на цьому світі всього кілька годин.
ID:
303028
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.12.2011 15:46:02
© дата внесення змiн: 26.05.2013 09:39:47
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
