І
Ножем пробив грудну клітину –
„Розбите” серце розірвав.
Нещасний парубок загинув
За те, що відьму покохав.
В якої розум не дівочий,
Обличчя й тіло чарівні.
Зелено-сірі в неї очі:
Такі прекрасні і страшні.
Де легко можна потонути
І загубити всі сліди.
Назад уже не повернути –
Як у полоні будеш ти.
Захоче дуже – закохає
У себе будь-кого вона.
Її обранець випиває
Любов з отрутою до дна.
Його тоді лише відпустить,
Коли награється сама.
Але до цього хлопець мусить
Перетворитись на раба.
За нею ходить бідолаха.
Усьому іншому кінець!
Хоч не планує та діваха
Іти з „коханим” під вінець.
Ну хай побавиться і кине,
Як часто в світі роблять так.
Та відбувається щось дивне:
Не прокидається юнак.
Не залишають його чари.
То заклинання на любов!
Лиш однією „жертва” марить.
І доки в жилах грає кров,
Не зможе іншу покохати.
Таким чаклунство дане є:
Що буде доти він страждати,
Допоки сам себе не вб’є.
Бо тільки смерть усе зупинить.
Це чоловік напевно знав:
Ножем пробив грудну клітину –
„Розбите” серце розірвав.
ІІ
Вона ніколи не гадала,
Що закохається сама.
Та заплатити дівка мала
За дії злі свої сповна.
Він відрізнявся від усіх
Душею, розумом й лицем.
Ніяк по-іншому не міг –
Завжди тримався молодцем.
І юна відьма закохалась,
Хоча не вірила тоді.
Але тепер вона не гралась.
„Такого хочу я собі” –
Прошепотіла й почала
Вночі натхненно чаклувати.
А вдень до хлопця підійшла...
Та не вдалося закохати
Його у себе... А чому?
На неї той і не дивився.
„Ну що потрібно ще йому?” –
Чаклунський розум розгубився.
„Чому бажала як нікого,
А підкорити не змогла?” –
Не розуміла вже нічого,
Бо геть безсилою була.
Не брали чари юнака,
І дратувало це її:
„Можливо магія слабка?
Якщо я хочу – всі ж мої?”
Кого жадала – того мала –
Без перебільшення вона.
А тут уперше покохала,
Але взаємності нема.
Сама потрапила в полон.
Тепер не вибратись ніяк.
Реальність стала ніби сон:
Перед очима цей юнак,
Якого дівчині не мати.
З’їдає мозок думка та.
Не може відьма так страждати –
Стрибає змучена з моста...
