Зникає вічність, і тихо кричить самота,
Пронизана низкою змучених злом
Таємних емоцій, що, наче біда,
Вриваються стрімко, пливуть, мов паром.
Настане майбутнє, освічене свічками
Вчасних, невгасних польотів сердець.
Незвичні будні зробляться звичками,
І щастя загубить початок-кінець.
Я код набираю від подиху вітру,
А в небі розпеченім тиша гнітюча
Вбиває стихій дивовижну палітру,
Вмуровує боляче в скелі та кручі.
Чи легко, чи складно науку збагнути,
Яка називається словом "Любов"?
Якби ж звоювати її атрибути,
Помчать до Амура увись стрімголов.
Пекельна нестримність чуттів-аномалій
Чарує та змушує розум втрачати.
Не треба ніяких призів та регалій,
Аби тільки щирість душі зберігати.
Комусь, може, дивно - навіщо ці муки?
Але так постійно у світі бува.
То зустрічі радість, то горе розлуки.
Всілякі трапляються з нами дива.
Життя канонічне нам Господом дане,
І доля чекає одвік непроста.
Я хочу журби розірвати кайдани,
Та поки що тихо кричить самота...
Alessandro Lion відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Михайло, якщо ти не зрозумів, то я пояснити не зможу. Якщо просто читати самі слова, то ти нічого й не зрозумієш, а ти подивись глибше. Просто хтось дивиться на двійку (число) і бачить там лише двійку. А хтось дивиться на двійку - і бачить там прекрасного лебедя.
