Сидиш у роздумах вже декілька годин.
Напружені мімічні м’язи видають неспокій.
В руках дві долі, але ти один…
Сталевим тягарем на плечі ляже докір.
"Нічого не змінилося?" - "Якби ж…"
Та наче й ні. Ви молоді й щасливі.
Встромила в серце зрада гострий ніж. --
І враз ви вже старі та сиві.
І посміхаєтесь, а погляди сумні.
В цих ніжних поглядах немає місця злості.
І доживаєте останні свої дні,
Стискаючи в обіймах білі кості.
Ти щиро вірила. Воліла бути з ним.
Віддати всю себе йому хотіла.
А зіштовхнулась з холодом різким.
В його руках зігрітись не зуміла.
Вам дико боляче. Ви стогнете в пітьмі.
Навіщо ж те кохання зародилось?
Ви аплодуєте уже самі собі.
Та божевілля в серці поселилось.
Ти не пробачиш, хлопчику, собі,
Не пересилити, бо це кохання
Тобі являтиметься завше у вині
Розбитим келихом, її гірким риданням.
Не зможеш ти забути цих очей.
Господь нам янголів дарує, ох не часто…
Ти, дівчинко, струси пітьму з плечей.
Впаде твій біль із нею одночасно.
Усе в минулому. Вас наче не було.
Від слова «ми» не стало вже і сліду.
Стосунки ваші чорне полотно.
Обрамлене колючим гіллям глоду.
«Час все зітре». Не вірте! Не зітре!
Він просто злегка залікує рани.
Та ви живіть! Бо рани, то пусте.
Уже не перші ці жахливі шрами.
Ідіть собі. Ідіть, куди ішли.
Можливо, це лише випробування.
Не забувайте, де б ви не були
Свого невдалого та все ж таки кохання.
..... мені сподобалось
Дякую, він недосконалий, але спасибі...рада, що сподобалось...
Дякую
