А де ж загубилися митці,
спокою душевного творці?
В історію життя гравці,
що істину тримають у руці?
Сльоза скотилась по щоці,
а в очі світять промінці.
І запізнюються всі гінці,
що не бачать зла, немов сліпці.
Кудись поспішають незнайомці,
захоплені в полоні бранці.
І у цім людськім потоці
думка загубилася у шоці,
і на останній вже сторінці,
на блискучому рожевім глянці,
слова заховані в мовчанці,
душа почує рано-вранці.
І запропонують серце жінці,
любов у зоряній краплинці,
і небо у своїй долонці,
і погляд ніжний наодинці.
Ви волю подаруйте думці
і на останній вже зупинці
забудьте, що навкруг чужинці,
поєднайтесь у надії танці.
Не ховайтесь у своїй хатинці,
немов хвороба у Пандори в скринці,
не зупиняйтесь на першій сторінці,
на вдиху, мрії серединці.
І на тоненькій павутинці,
на землі, у прозорій димці,
живуть горої і повстанці,
що гордо звуться українці!
може, Вітю), вірш насправді дуже мудрий, приємно читати 
браво 
