Заштопає осінь прогалини на землі,
Візерунком ікебани із листя та квітів,
Щоб не зрушити краси, стишим подих вітрів
І тихо ступатимемо по її витвору .
Роздягнуться дерева, скинуть свої сукні,
Багряно-золоті... залишать тільки намисто,
Кроваве й дуже гірке, за своїм присмаком
І немов у згубі ,сривляться губи, присутніх.
Ми з медом розітрем, намистини червоні,
Вуста наші намастим для краси та здоров’я...
З твоїх вуст перехоплю, п’янкі й терпкі грона,
Поцілунком заберу ягоди калинові...
Штопає осінь свої прогалини чорні,
А вітер піднімає ікебану до небес...
Чи він не виспався, чи стався нервовий стрес?
Шматує листя...вітруган, чумний і моторний.
Та скоро білою сукнею вкриє зима,
Візерунки осені... і зникне ікебана...
Та залишаться нам поцілунки на вустах,
А серед снігів, калина...червоно-вогнЯна.
