Попіл скурених сигарет,
Подихи скурвлених дівчат
Розчиняються в зимному повітрі великих міст.
Чомусь це так необхідно їм, аби пережити життя –
Ці дівчата, як великі рибини,
Великими губами округленими
Ковтають свої порції диму. І їм легшає.
Починаю уже розуміти, чому оті хлопці
Говорять їм,
Кожній із них
Ламаним ніжним голосом:
«Рибко моя.»
Золоті рибки з повним пергідролю волоссям,
Золотим волоссям,
Захмарно світлим волоссям,
Схожим чомусь на перуки.
Я ловлю їх, кожну з них.
Я люблю їх, кожну з них.
«Рибко моя золота, ти сповниш мої бажання?
Втілиш їх своїм тілом
І зробиш любов
Грішним плодом лона твого,
Амінь.»
Так говорю їм.
Співаю їм, кожній із них,
Співчуваю їхньому подиху –
Від них пахне так, що легені протикає голками нікотиновими.
Але мені чомусь не легшає.
«Рибко моя, я витягну тебе з цього диму,
З пастки гіркого дихання твого,
Виріжу твої легені й серце твоє гаряче.
Чуєш, ти відчуваєш, як воно тихо плаче?
Я пущу твою душу у повітряний океан.
Чого ж ти кричиш?»
Я вигострюю ніж,
Кожен з своїх ножів
І випускаю золотих рибок туди,
Де їм не треба буде палити,
Аби полегшало.
