Я ходжу по прокуреним вулицям, що кишать метушнею людською, я гублюсь у шурупах і гайках, я є зайва в механізмах суспільства. Як задуматись на секунду, вітер, що розвіває волосся, завіває з собою свободу - ця солодка хвилина без відчаю, наодинці з пустими думками... Знов під'їзди, розписані дурістю, кожен поверх - подалі від всіх. Та в багатоповерхівках наврядчи сховаєшся... Все це сумно, та діватись нема куди. Чашка чаю, хай як це банально, теплий душ, як замінник дощу - все змиває із розуму втомленого, хвилин на двадцять, не більше, нажаль. Знов безсоння. Не в думках, а у відчаї, у безсиллі безвольного атома. Я? Я не женусь за шаблонами - я є атом, але унікальний. За солодкі секунди у снах я б віддала, напевне, слона. Та кричить на мене будильник, розбиваючи здійснені мрії. Я боюсь, відкриваючи очі - надто сіре для мене усе, хоч і сліпить до болю в душі. Чашка чаю мені не зарадить і замінник дощу все не змиє - часу зранку на щастя немає. І тепер вітер віє не спокоєм, а обтяжує зобов'язанням. Я так хочу подалі сховатись і нічого ніколи не знати. Мені будь-ласка дві ложки цукру - це для щастя не так вже й багато.
