Маринка довго стояла перед дверима своєї квартири, шукаючи ключі у своїй невеличкій сумочці. Рука перебирала вміст аж доки не наштовхнулась на холодну сталь зв’язки ключів. Вона машинально обрала потрібний ключ і повернула замок, та ручку дверей нажала не дівчина. Двері відчинив її тато. Його лице пашіло червоним від люті, очі метали блискавки. Все відбувалось неначе за склом. Маринка не чула ні потоку нецензурних слів, що її тато підбирав всю ніч, ні поетичних порівнянь, ні прогнозів щодо її майбутнього. Вона мовчки слухала його та кліпала чорними віями.
«Так, тату. Я зрозуміла. Але я вже не дитина! Я доросла самостійна людина! І знаю, коли мені повертатись додому», - намагалась захищатись вона.
«Ти? Доросла? Та ти мала соплячка ще! Ти ще не знаєш життя! Поки ти в моєму домі, я тобі буду говорити, о котрій повертатись! Ти мене почула?! З дому ні ногою!» - рявкнув він і вхопив за руку дівчину, - «Марш до себе в кімнату!»
«Не торкайся мене! Ти тільки й можеш, що наказувати та робити боляче людям, які тебе люблять! Пора вже змиритись з тим, що я тобі не належу!» - вириваючись з його залізної хватки кричала Маринка. Вона побігла до своєї кімнати та замкнула двері. Батько грюкотів у двері та лаявся зі звичною для нього завзятістю. Дівчина мовчки оглянула свою кімнату. Невелике вікно, завішене жовтою шторою, на підвіконні якого стоять декілька пальм та листяних вазонів, що розводила її мама. На підлозі біля комп’ютерного столу стояв величезний кактус, який досягнув вже Маринчиного зросту. Ліжко було вкрите також жовтим пухнастим покривалом. Воно колись було шлюбним ложем її батьків, та, коли вони перестали бути сім’єю і стали лише співмешканцями, залишилось в її кімнаті. Шафа, полички зі всілякими дрібницями, на столі, як завжди був безлад.
Маринка сіла на ліжко і звернула увагу на свою руку: на ній розповзався синець у формі руки.
«От, зараза!» - не витримала вона. Дівчина підійшла до дверей і прислухалась. За ними була тиша. «Щось він швидко вгамувався…» - подумала Маринка і відчинила двері. Напруження електричними розрядами витало у пустому коридорі. З кухні почувся дзенькіт посуду. Вона боялась подальшої розмови з батьком, але її неможливо було уникнути. Дівчина з острахом подалась до кухні. Непевно заглянувши до кімнати, Маринка побачила батька, що сидів за столом з пляшкою коньяку та недопитим келихом у руці.
«Ах, ти мала паскуднице! Нарешті вирішила припертись додому! Де тебе носило?!» - закричав чоловік і жбурнув у бік дочки келих. В декількох сантиметрах від її голови він вдарився об стіну та розлетівся на друзки. Декілька скалок втрапили до руки Маринки. Кров почала капати додолу. Крап… крап… крап. У очах батька сталась різка зміна настрою. В них раптово відбився такий біль та горе. Батько мовчки встав зі стільця, підійшов до ошелешеної дівчини і обійняв її.
«Вибач! Донечко! Вибач! Просто я так перелякався! Ти ж ніколи так не поводилась! Ти завжди ночувала вдома! Вибач, я так розсердився. Головне, що ти зараз вдома, що з тобою все гаразд!» - з гіркотою в голосі говорив він і притискав до себе Маринку все сильніше.
«Що ти наробив?! Звідки кров?!» - до кухні зайшла мати. За усією сценою вони навіть не помітили, як вона повернулась додому. Побачивши руку дочки, Рита Генадіївна просто скипіла від люті.
«Ах, ти скотина! Ти мені дитину ледь не покалічив! Забирайся геть звідси!» - вона з криками вигнала чоловіка з кухні і взялася оглядати рану. Маринка увесь той час сиділа мовчки, дивлячись на свою руку ошелешеним поглядом.
а описано круто 
