Під гарячими звуками ночі,
Перед боєм сховавши страхи,
Ми стояли, заплющивши очі,
І дивились в високі верхи.
Намагаючись випити іній,
Забуваючи дотик хвилин,
Ми дійшли аж до фінішних ліній,
Не торкнувшись сріблястих перлин.
Підійнявши до неба долоні,
Ми ловили краплини дощу.
Ми тонули в нічному полоні,
Ніч казала: «Я вас не пущу».
Та вона відпустила, померла.
Ми зостались в тумані одні.
Пам’ять швидко ті дотики стерла,
Тільки сірі однакові дні…
Ми одні в непотрібному світі,
Серед надто оголених тіл.
Кожен день в кольоровому цвіті.
Нас ніхто не позве за свій стіл.
Ми блукаємо серед історій,
Серед сміху і плачу людей,
Серед зовсім чужих територій,
Серед дуже сумнівних ідей.
Подивіться на наші долоні!
Подивіться! Пожміть їх хоч раз.
Ми в своєму сумному полоні,
Ненавидячи любимо вас.
Не дивіться в заплакані очі,
Не жалійте, не треба цього.
Нам потрібні лиш зоряні ночі.
Ми одні і нічого свого.
Тільки душі, запльовані вами,
Тільки вами украдені сни.
Не зважайте на всі наші шрами,
Ми зцілили їх після війни…
Під гарячими звуками ночі
Стоїмо серед змучених хмар,
Показавши зіркам свої очі,
Заховавшись від сірих почвар.
І тремтять наші ніжні повіки
Від ударів проміння брехні.
Лиш долоні в долонях навіки,
Ми разом, хоч і досі одні…
