Колись – таке багате слово
Колись було, колись буде…
Колись – це скоро, чи ніколи?
«Колись» ніхто вже не збагне…
Колись – таке цинічне слово
Коли звучить в твоїх устах
Колись було
А може, знову усе повернеться не так.
Колись скажу, або ніколи
Колись пізнаєш, або й ні
Колись відкрию тобі серце
Чи відштовхну кудись на дні.
Колись було, а може, буде
Ти кажеш, може, щось не так?
Тобі колись, комусь ніколи
Слова не в’яжуться ніяк
Душа болить, а серце б’ється
І розум спить, хропить, тремтить
Напевно знає, що ніколи
Вона не скаже йому «так»
Вона так близько й так далеко.
В її очах горить свіча.
Від неї наче віє холод,
То в жар кидає з гаряча.
Мене проймає наче током
Коли мовчить її душа
Її «колись» немовби молот,
Що падає із висока
Що б’є і розбиває словом
І громом падає з небес
Так ніби лютим своїм оком
З Олімпу дивиться Зевес.
Немовби Прометея ворон
Клює і рве живую плоть
І незважаючи на нього
Колись, колись усе буде.
Вона іде рішучим кроком
Розпалює чиїсь серця
І їй байдуже, що в одного
Уже горить ціла душа.
Немов у пеклі лава ллється
І кров у жилах закипа
Колись вона води з криниці
Йому подасть немов дитя
Колись подивиться у вічі
Колись відкриється душа
Та не прийме він того дару
Колись він був, тепер він прах
Вона візьме його у руки
Пригорне ніжно до грудей
Розвіє тихо над рікою
І понесе той прах ріка
Кудись туди у сині далі
Де гори з вітром розмовля
Де зупинився час…
Немає болі, лиш вітер і той сірий прах
І розлетиться він навколо
І полетить кудись душа
І розіб’ється його горе
Об скелі долі, чи не так?..
І сірим снігом впаде в море
В бурхливе чорне штормове
Й не позбирає вже ніколи
Той прах ріка, ані рука…
Вона прийде колись до моря
Колись подивиться удаль
А там той прах і сіре море
Вже не віддасть його назад
Усе поглинуло довкола
Усюди морок і туман
Лиш сірий птах літа навколо,
Кружляючи, збира той прах
Збира, щоб віднести до тої,
Кого він міцно так коха
Збира, щоб повернути долю
І зупинити мить на час.
Вона прийме дарунок долі
Колись, мабуть, можливо, так
Колись, чи, може, так й ніколи
А птах літа і прах чека…
