Раз побачивши рекламу
Санаторіїв й води,
Зібрав дядько чемодани
Та й рвонув туди.
Заплатив великі гроші
Він за їжу і житло,
Поселили ж у бараці,
Там,де й світла не було.
Спав наш дядько аж до ранку
В тій проклятій конурі,
Де його й п’ятьох сусідів
Ледь не з’їли комарі.
А на ранок зчинив галас,
Аж спекотно стало всім:
Опинився враз у «люксі»,
У кімнаті номер сім.
Він мерщій рвонув до душу:
-Слава Богу,є вода!
Але тут, сказати мушу,
Саме й сталася біда.
Після купелі з кімнати
Хоче вийти,та дарма,
Бо на дверях,слід сказати,
Ручки вже давно нема.
Став на поміч звать Григорій,
Лютував,неначе звір:
-Оце вибрав санаторій,
Щоб він вам дотла згорів!
Іще довго щось кричав він,
Тупцював,сварився,
Але люд ввесь санаторський,
Мов крізь землю провалився.
Десь опівдні бідолаху
Звільнили з полону.
Вийшов дядько хитаючись,
Мов об’ївсь пасльону:
-Не дивіться,люди добрі,
Тих реклам в перерві,
Щоб і вам не довелося
Лікувати нерви.
