Кілька останніх ночей я бачу один і той же сон. Звичайний сон,нічого дивного. Але не виходив він чомусь з моєї голови,вразивши своєю справжністю. Щоразу прокидаючись з таким відчуттям,наче був там,ніби все реально відбувалось. У ньому не існувало ні страху,ні зла. Мабуть перший раз в житті я хотів,аби сон цей не закінчувався.
…Сонце повільно освоювало небесний горизонт. Ранкова літня роса рясно омивала босі ноги,залишаючи мокрі смуги на загорнутих штанях. Поряд прокидалися дикі червоні маки,ледь чутно шепотіли густі зелені трави. Все те,що було мало помітним,зараз смикало за найглибші й найтонші ниті душі.
Ми легко ступали на ще невідійшовшу від нічного сну землю,тримаючись за руки,щоб не загубитися серед сивого туману. Сонце допомагало нам. Справедливо зайнявши свій трон на небі,заганяло туман до неприступної в’язниці,заковувало яскравим промінням.
У самому низу долини розлилося невеличке озерце. Воно виблискувало,розсипалося іскрами. Невгамовні хвилі підмивали піщаний беріг. Довкола панував аромат аїру. З кожним кроком,підходячи до озера,ми все вище і вище підіймалися вгору,немов на крилах. Політ наш над неземним раєм,здавалося,тривав цілу вічність. Непомітим був хід часу,не відчувалася втома. Лише ти і я. Хоча ні… Був ще будильник,сигнал якого змусив залишити те дивовижне місце.
І розплющивши очі, я довго дивитимусь на тебе,заспану та ніжну.
Розумію,як безтямно люблю цю солодку посмішку й маленький носик…
Знаю,що нікому тебе не віддам…