- Я так не хочу залишитись в своєму домі пустоти. Я хочу вмерти. Й не шукайте на дні думок мої кістки. Це так огидно – забувати на схилах правди ваший гріх. Мені обридло посилати свої долоні в теплий сніг. Я так забув про тебе вчора, що просто тихо влігся спать. Бо ти була бридка потвора. Я не люблю тебе. Отак… Я загубив свою дорогу до дому рідного на час, і зупинивсь біля порогу тебе, невірної. В очах я не знайшов дубленну правду. Вона лежить вже у труні. Я дам тобі одну пораду: не говори нічого. Ні! Я не зненавидів тебе. Я просто плюнув у кохання, яке я відчував. Ніде ти не відчуєш його, правда. Ти сука рідкісна, та біль у моїм серці нестерпимий. У серці і в моїй душі. Твоя душа – то блювотиння!
- Ти не правий, моє кохання!
- Та що ти знаєш? Чим живеш?
- Я знаю, що тебе кохаю!
- Страждаєш? Любиш? Та невже? Тебе повісить на гілляці сухій на смітнику…
- Це гріх!..
- Я не нашлю тобі прокляття – за мене зробить милість Біг.
- Чому не віриш ти мені? Чому не хочеш зрозуміти?
- Та як же вірить? Як, скажи? І як же можна так посміти любить когось, клястись мені, клястись, божиться у коханні? Його ж ім’я шептать вві сні. Я вб’ю тебе, щоб не шукала ти щастя на моїй землі, на моїм тілі, на диханні… Щоб не могла убить мій біль твоя усмішка, бо я знаю: вона – фальшивка, як і ти, як ти, як він й твоє кохання. Та він тебе і не любив! Чого ридаєш?!
- Це не правда! Та краще б ти мене убив, ніж мучить… мучить!!!
- То я тут кат? То я паскуда? Я украв твою любов і тішусь, як ти шукаєш пустоту у моїм серці?
- Це не смішно!
- А що, скажи, тут говорить?
- Не знаю, серденько, не знаю…
- Та я ненавиджу тебе!
- Ідіть до чорта всі! Повішусь! Втоплюсь!..
- Поставлю хрест і затанцюю там ламбаду!
- В такому разі… буду рада…
*
- О, Боже! Нащо ж я сказав, чого не думав, не гадав? Чого не треба… Забував, яка вона чудесна, ніжна. Яка красива. Нехай, грішна. Нехай не любить… Нехай так. Навіщо ж з нею я отак? Тепер її не повернути… Навіки більше не забути…
*
- Яка я наволоч, собака! Ну як же можна більше? Правда на його боці. Як же буть? Спитать у милого? Вернуть усе не можна буде завтра… Піду до нього. Буду рада дізнатись правду і як жить. Почути правду хоч на мить.
*
- Ну, здрастуй, милий! Я так хочу…
- Ти хто така? Чого ти хочеш?
- …ти мене любиш?..
- Я не знаю…
- А полюбив би?
- Ні.
- Не правда!
- Та хто ти? Я ж тебе не знаю, уперше бачу й… не кохаю.
- Ну що ж, пробач й прости… Я маю… швидше утікти… від тебе… любий мій… Я маю…
- Чудна якась. І що це з нею? Якась чумленна. Мов не п’яна, а меле, наче навіжена…
*
- Ну що ж… Тепер вже точно час. Моя петля! Ця наша зустріч мені ввижалася дві ночі. І снилась часто. Так, вже час. Привіт вам! Просто я не щас…
На шиї вузол затягнувсь. Упав стілець під вальс з петлею. І тільки Він враз стрепенувсь, немов відчув свою кохану, побачив… і побіг туди.
Та вже було занадто пізно. Важко він переніс ту втрату, смерть і похорон свойого щастя.
*
На той момент прийшов і Другий – відчув провину і страждав. Він був схвильований, понурий, бо знав – її життя украв.
- Очами стрівсь з її коханим. Відразу ж зрозумів – це він. Відчув відразу, що я маю розповісти йому. Наспіх сказав йому лиш пару слів. Тремтіли руки… Не зумів сказати більше в хвилі плачу. Я так любив її! Пробачив їй навіть нелюбов і все… усе на світі я… Та де мені її тепер знайти? І як тепер же повернути? О, Боже, більше не забути мені і більше не знайти! Як підійшли ми до труни, мені сказав, що дуже гарна. Я не чекав від нього правди, та він відчув свою вину і теж тепер не міг заснуть. Він говорив мені невпинно… Я знав – її вже не вернуть. Проговорився ненароком, що він її раніше знав. Я настороживсь. Іще трохи – він на плечі моїм ридав. Я його слухав, мов байдуже, але, тоді, коли дізнавсь, що він її любив колись так дуже, так дуже сильно. Я спитав… Ні, не спитав – я просто крикнув! Проридав: "Для чого ж ти тоді збрехав? Ти їй збрехав. Своїй коханій. Ти щастя вкрав. Життя убив. Та ти ж її, паскуда, вбив!"...
- Я справді… справді не хотів…
*
Після жорстокої, тяжкої, кровавої і затяжної між хлопцями війни, вони усе ж так схаменулись. Обнялись, плакали, заснули. На ранок хтось комусь шепнув:
- Давай помремо разом?..
Знов у її хаті танцювали шалений вальс, пекельний вальс дві тіні на вогкій стіні. Два тіла гойдались. Дві долі. Свої життя вони лишень віддали лиш одній любові, одній коханій. Так, одній!
*
Холодний світ. Самотній стукіт у твоїм серці на весні. Останній вальс танцюйте, люди, який танцюють раз в житті. Тяжка печаль. Важкий серпанок. Він тягне голову в пісок. І він же манить тихо палець натиснуть швидше на курок. Невтомні очі удивлялись так пильно-пильно у пітьму. І там тебе лише шукали, а не загублену весну. Солодкі сльози губи вкрили – і ти згадав свій перший сніг. Але вони його згубили, а ти його знайти не зміг.
09.05.2010
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ МОЄМУ ПЕРШОМУ КОХАННЮ
"Непредсказуемость, неизбежность, неожиданность и подчас незначительность причин, приводящих к смерти, выводили само понятие смерти за пределы человеческого восприятия, превращали смерть в божественную кару за греховное существование либо в божественный дар, после которого человека ожидает вечная и счастливая жизнь."
А будете вы счастливы там -за горизонтом жизни?!?!?!
Maggie Bee відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
того не можна знати нікому... тоді, коли переступлю горизонт життя - тоді й дізнаюсь...
А твір? Тобі зовсім не сподобався?
