Я вже не існую.Вже не тут.Ні тіла.Ні душі.Нічого.Зараз мене одягають у чорний одяг.Кладуть моє мертво-біле тіло у білу білу трунву.Розкопують велику могилу і закидують землею.Хто з сльозами.Хто без емоцій.Усі прийшли у чорному.Більшість людей я просто не знаю.Прийшли,щоб подивитися хто помер,щоб мати про кого поговорити хоча б 5 днів підряд.5 днів.Це час,який мене пам*ятатимуть зовсім незнайомі люди.Прийдуть родичі.Які плакатимуть.Хто штучно.Хто по справжньому.По справжньому?Сумніваюся.Одна мама буде плакати по справжньому 15 років все ж прожила із нею.Звикла до мене.Можливо десь навіть полюбила.Тато,він чоловік.Не буде плакати.Просто заспокоюватиме маму.Брати,нічого не розумітимуть.Прийде багато людей.І усі.Усі казатимуть що я була хорошою.БРЕХАТИМУть.Брехатимуть так як ніколи.Я ж завжди бачила у цих очах стільки гніву і ненависті до мене.Стільки приниження заради їхньої розваги.Заради усіх.Багато людей плакатимуть.Принесуть багато моїх не улюблених квітів.Понакидують навколо мене.А мені буде неприємно.Я ж ненавиджу квіти,окрім маків.Але маки ніхто не приноситиме.В травні не можливо знайти маки.Особливо справжні польові.Але все ж,багато людей радітимуть моїй смерті.Я знаю.Не зі зла,не з ненависті.Просто такий тягар з плеча.Більше не буде дурнуватих фраз.Більше не буде дурнуватих нарядів,картин,поглядів...Погляди.За цим я сумуватиму найбільше.Моя радість..Сподіваюся я все ж зможу займатися поглядами вічно..Дуже хочу...Як я без поглядів...Без музики.Але всеж,музику можна наспівувати,створювати,думати про неї.А погляди?Вони незамінні.Це ж як кохання.Це і є кохання.Моє кохання...Дарма я про них розмовляю..Буду сумувати за ними...
(Продовжити)
Багато людей збереться навколо мене.Скільки поглядів.Але усі такі не справжні.Всеодно рада.І..на прощання я чую слова "Вона знала що таке щастя..." Невже?Невже я знала що таке щастя?Хм..Тоді ви мене зовсім не знали.Так, я відверто намагалася знайти це відчуття у цьому світі.І я знаходила.Я знаходила багато щастя,але не для себе.Для мене щастя не створили.Принаймі у цьому світі.Так буває.Чи ні.Можливо просто погано шукала..Та ні..Я шукала..Сильно шукала..І навіть вірила до останньої секунди..І в цей самий момент зупинки серця..Я вірила що щастя..Ось зупинка..і щастя..Ось моє щастя...Ні..Поки що я все ж без щастя..Мені здається що так забули створити щастя для мене.А можливо так має бути..Можливо я справді спостерігач..Тоді чому я вмію відчувати??Спостерігачі ж не відчувають.Нічого не відчувають..А я ?Я так багато відчувала у цьому світі..Інокли занадто багато..."Вона знала що таке шастя.."Дивно..Як люди все ж помиляються...Знаєте..А мій похорон буде чудовий..На дворі буде сонце..Жодного вітру..Зелені дерева..І мої мертво-відкриті очі...Вони будуть відкриті,хоча і мертві Я знаю..інтуїція..Вона мене ніколи не підводить..А ще..не всі прийдуть на похорон..І за тими хто не прийде я ,напевне ,дуже сумуватиму,Тому що не встигну запам*ятати їхні погляди.Останні погляди.Багато людей не прийдуть.Я їх не запрошу.Хоча хотітитму.Але не запрошу...
А я помру.Цей сценарій давно написаний .Скільки раз я проходилася по ньому.Скільки раз вдосконалювала його.Це план,який ріс у мої голові від самого початку..Тому що я ніколи не була такою,якою себе бачу.Завжди щось не те.Ніколи нічого не розуміла..Але й мене ніхто не розумів.Хоча,я сама закривалася від людей.Було потрібно щоб хтось достукався,добився,дійшов.Але усім лінь.Кому потрібна божевільна.Тільки землі.От земля мене й забрала
П.с.Погляди.Я обіцяю,що знайду причину зустрічати вас кожного дня
