"Де кущ калини п'є росу із зірки..."
Вітер царапав вікна
Нігтями мертвих гілок.
Вчора був понеділок.
Вже наступає рік наш.
Вітер з дороги видув
Повені зле багаття.
Ми тепер всі багаті
На розмаїття видив.
Плаче померла мати
Тут, біля гробу сина.
Важко одну дитину –
Й ту вже не поховати.
***
Глибока ніч. У далині:
То тут, то там - усюди
Горять купальськії вогні,
Навкруг танцюють люди.
А там, на березі ріки,
Дівчата, мов русалки.
Плетуть купальськії вінки,
Щось промовляють палко.
Вінки танцюють в берегах,
Як лебеді на волі.
І вогники горять в очах –
Вони чекають долі.
***
Ця тиха ніч, де зорі б'ються,
Комусь кусаючи хвости.
Де вікна шибками сміються,
Там досі скупо плачеш ти.
Спокійно так, що я й не знаю,
Для кого продане життя
Лиш місяць вогником із раю
Землі освічує сміття.
Холодно б'є сніжина долі
Мене в засмучене лице.
... І лиш уста чужої волі
Весь час нагадують про це.
***
Де зубами зорі впились
У незвичну тишину
Там дороги заблудились,
Не прокинувшись зі сну
І вода тихенько капа
З павутини чорних вій.
Тільки ніч холодну лапу
Ставить на руці моїй.
Без спокою і прощання
Дощ збирає почуття,
Щоб водою на світанні
Нас вернути до життя.
***
Хмара забігла на хвильку спочити.
Сіла за гай у краплинах терпких,
Їй ще потрібно багато учитись,
Щоб відрізняти своїх від чужих.
А перед лісом хвилюються будні –
Стільки зробити потрібно малим.
Хмара втопилась у батьковій студні.
Й літо прийшло із прощанням таким.
***
І хоч весна вертається назад
Й зелене небо цвіллю обнялося,
Цілує руки ніжний листопад,
А теплий вітер дихає в волосся.
І хмари сонцем діляться в очах,
Лоскочучи словами заметілі.
Широка думка в крадених ночах –
Не те, що ми майбутньому хотіли.
І білий вітер сіється в пісок,
І душно хтось дарує свої шалі.
Що не кажіть, а це таки урок
Загубленої предками моралі!
***
А в неба синього сини –
Сміливі зорепади –
Питають з дотиком весни: -
Чи це погано - зрада?
І починається усе,
Як вчора і до того.
Чумацько-білеє шосе
Підкине мить для злого.
Проща-прощайте, небеса,
Здорові будьте в силі.
І жалем лагідним оса
У руку укусила.
***
Досхід сонця встаю і шепочу вітрам,
Хай затихнуть на мить, хай зігріються роси.
Своє серце на муки любові віддам,
Заплітаючи юність лиш вербі у коси.
На світанку прокинусь, шукаючи тиші,
І зустріну тут сонце в промінні огню.
По Олімпу Земля піднімається вище.
Я рух серця зупиню - її не спиню.
Я кохаю весну. Всюди зелень говорить...
Я зігрію святе, що завжди у святім.
Тільки в зелені я утоплю своє горе,
Залишивши життя як було - у нічім.
***
Стежина розпускає свої коси,
І небесами світиться трава.
Життя моє кують ранкові роси,
І все навкруг сіє і ожива.
За небесами знову небеса
Вечірнім колосом лягають спати.
Туманом десь видзвонює краса,
Щоб звуком цим хоч спокій подолати.
***
Де кущ калини п'є росу із зірки,
Тополя шепче з місяцем у сні,
Палає небо, зроблене із сірки,
Там я пишу тобі свої пісні.
Де край дороги жито тче атласи,
Криниця серцем б'ється довгі дні,
Чумацький Шлях хто-зна з якого часу
Диктує там мені оці пісні.
Де гамір дня прийшов у ніч спочити,
Де чорна ніч навідується в сни,
Там я ще доти, доки буду жити,
Чекатиму лиш нашої весни.
***
Вчорашні мрії, як купальськії вогні,
Погасли.
Чомусь так холодно мені.
Нещастя.
Блукає серце у труні
Серпанку.
І знову снишся ти мені.
До ранку.
Я знову рідний краю мій,
З тобою.
Я твої рани, зрозумій,
Загою.
І смерті в очі подивлюсь
Зорею.
Чекай, до тебе я вернусь
Твоєю.
***
Зігрітий сонцем, місяць впав у трави
І заспівала тиша вдалині,
А різнокольоровії заграви
Про юність знов виводили пісні.
Вгорі заколосився Шлях Чумацький
І зацвіли, мов лілії, зірки.
А жайворон повів танок юнацький
І мимоволі озирнулися роки.
Тріпоче в грудях серце у Карпат
І дозріває у колисці ранок.
Туман веде на річку лебедят.
І огортає все живе світанок.
***
Перші признаки осені:
Мов туман, біла ртуть.
Ми сьогодні вас просимо
Нас колись спом'януть.
Знову інеєм падає
Одинока печаль.
Все забуте я згадую:
А на серці - лиш жаль.
І у казку підносимо
Чорну зливу зі слів.
Перші признаки осені:
Новий смуток віршів.
***
Ще переможе осінь
Ніжнії ручки весен,
Довгі обріже коси
Працею чорних десен.
Вітром приб'є до неба
І опозорить скупо.
Ну, а мені би треба
Сонця тверду шкарлупу.
***
І мліє тихо листопад вже у саду безлистім.
Хвилини крутяться в вітрах у спомині яснім.
У гості мріє біла ніч вся у вбранні барвистім.
Навкруг життя, навкруг любов. І знов нові пісні.
Я доторкнуся до плеча і розвінчаю сумом
Прикриті погляди його, бо він стомився жить
Так одиноко у піснях, мандруючи із шумом,
Як листя падає до ніг, тоді його болить.
І вип'є знову листопад в моїх словах гарячих
Собі мелодію весни і радісних очей.
Я доторкнуся своїм сном до тих хвилин незрячих,
Колись я думала, що він не розумів людей.
***
Листопад запрошує на вальс
(То в цей час він любить ніжні танці).
Пада клен журбою поміж нас,
Лиє дощ журливі ноти вранці.
Стоячи під змоченим рядном,
Падолист гуляє у тремтінні,
Лискотять зажуреним чолом
Сто доріг з єдиного насіння.
Падай знов до ніг поміж зірок,
Листя перше нашої розлуки!
Тож печаль нажала на курок.
Па-да... "Встань..." - у вальсі пишуть звуки.
***
Я збираю мозаїки осені,
Щоб зігріли мене між снігів.
На непраній, захмареній простіні
Прозвучали вітання рогів.
І вітрами хтось фарби позмішує
І забруднить трави полотно.
Я сум'я на гіллі порозвішую,
Нехай вивітрить зовсім воно.
***
Мовчання сцени пишуться у звуки.
Колись була мелодія - нема.
А осінь в'яже клену жовті руки.
І завмирає вічності сурма.
І тихих хвиль мелодії в пошані
Схиляються у замкненім кругу,
А осінь все ж не губиться в коханні
Й кида додолу пісню дорогу.
А кров, мов п'явка, п'є у листя клена
Струмочком смерті й хвиль пародій дня
Золотокоса осінь, та зелена –
Не помічає ніжності вогня.
***
І осінь, кимось з'юджена під тином,
В кущах шукає своє немовля.
Покрились зорі змоченим полином.
І пісню доплітаючи, земля
Несе луну, розбещену польотом.
Я глухну, закриваючи уста.
Покрились зорі аміачним потом.
Коральниця розкрилась, та пуста.
А мало бути сонце! З світозаром,
З любов'ю дорогою. Знову все
Вмиває літо стомленим пожаром.
А угорі людей вівця пасе.
***
Дивлюсь крізь жовте скло
У надвечір'я мрії:
Листя з дерев ішло
Сходами по подвір'ї.
Безліч сухих крапок.
Росозамінник чутний.
Сотні тісних шапок.
В лютому грають лютні.
***
Осінній парк. Кленові сльози,
Що болем впились у росу.
Засохлих зір жовтіють рози.
І ти, закохана в красу.
Що краще є від неоліту?
Останній спад у цю пору?
Тоді, як смерть іде від світу.
Осколки неба я зберу,
Та ні, вже краще пір'я вітру,
Що загубилось у траві.
Я всі зірки на небі витру
І намалюю там нові.
***
Маленька долонька листочка кленового плеще
У шибку холодну. "Впустіть!" - дріботить на вітру.
І бачили люди: тремтить же зі страху (мале ще),
Але не впустили. Сиділи разом в цю пору.
"Відкрийте! Відкрийте," - настирливо просить і плаче,
Аж холод струєю пробіг по нерівній спині.
І десь обірвалось життя коротеньке» маляче,
А все через те, що ми знаєм казати лиш "ні".
***
Сумні монети листопаду
Зриває віхола сторука.
І грім, заснувши від розлуки,
В кутку подвір'я тихо сяде.
Дощами вибруньчиться осінь,
Зібравши жовті переливи.
Ти знову йдеш. Такий щасливий,
Яким тебе не знала досі!
***
Прощай, зимо. На твої білі рани
Уже надіто молодим життям
Важких століть зіржавілі кайдани
Позбудьмось плям, позбудьмось білих плям!
Прощай, зимо. Ти мужності навчила.
І чорним був побілений крохмаль.
Прощай, зимо, з завіями помилок.
І дякую за... смуток і печаль.
***
Над кручею стояли чорні думи,
Бурхливі хвилі рвали тишину,
Десь чувся тріск запаленого суму.
І хтось зривав вуалі полину.
За обріями вишиті обриви.
І сонце нам рятує білизну
А він прийшов сюди такий щасливий,
Немов збудився від важкого сну.
За небокраєм вітер щось колише.
І я стою над стомленим вікном.
А серце пише, серце вірші пише –
Йому тепер уже не все одно.
***
Автомобіль. Слизька дорога.
І стук зґвалтованих коліс.
Шипіння шин. І крик - з нічого.
А поруч я, і чорний біс.
Сміється дощ, бичує вікна,
Стріляє громом в серце шин.
А доля знов керує пізно.
І поруч я, зі мною він.
***
Біля ніг посірілого гаю,
Що в майбутнє віконце закрив,
Знов дорога життя обриває
Лиш за те, що ти довго прожив.
І розкотиться кров по асфальті,
І обніме каміння, мов ніч.
Тільки твердо триматимуть пальці
Фотокартку - найкраще з облич.
Там, у вічності, шляху немає,
Бо до суду йдемо із могил.
Біля ніг посірілого гаю
Хтось в майбутнє вмирає без крил.
***
Набережна, сумнівами скорена...
Скільки тут протоптано слідів!
Вороном літає, чорним вороном
Біла чайка пальмових садів.
Море знову на коліна падає,
Юності вклоняючись в прилив.
Може, ти сидиш і сумно згадуєш,
Як мене без пам'яті любив?
Вітер знов піском пересипається,
І проходить дуже швидко час.
Все у світі цім якось міняється,
Але ці слова лиш не про нас.
***
Крила червоні пожежі
Душили маленький ставок.
Виходить туман за межі,
А нам залишився крок.
Гайок причаївсь від спеки
У другім кінці села.
Вмирають старі лелеки.
І дотик жаркий пера
Викреслює їх із свята.
Немає гудких машин,
Не будуть пісень співати
Обвуглені комиші.
***
І знову мальви плачуть біля хати.
А комин не затрима' чорний дим.
Колись тебе просила не вмирати,
Коли б ти і залишився чужим.
І блідли мальви, і сіріли стіни,
І вишні опадали під вікном.
Колись тебе просила на колінах,
Щоб ти не омивав себе гріхом.
Нема вже дому і нема спокою,
Лиш чорний дим летить до попелищ,
Ти б не вмирав, щоб битися зі мною
Колись... Ну, а тепер мене облиш!
***
Зіграв зорею день ясний,
Заграла синяви пустиня.
І перед смертю він, чудний,
Гукнув у вічність: "Берегине!"
Замовк той голос, що тремтів,
Немов листок, в вечірній тиші,
А той, хто з ніччю не зустрівсь,
На дні всі сни свої залишив.
***
Гелгоче гусяче стадо
Десь за селом у воді.
Серце вискакує радо,
Думи іще молоді.
Бо у душі весняної
Перші бруньки протялись.
Зустрічі дивохмільної
Знову ждемо, як колись.
І забуя дивострічка
На світовім полотні,
Казкою виллється річка,
Зіб'ються притчі ясні.
Я усміхаюся радо,
Бо молода, молода!
Горе моє, як розрада,
Знову змиває вода.
***
Сльоза міцної, з сонцем кави
По чашці котиться на дно.
А ти, чомусь, такий лукавий,
Хоча й тобі не все одно.
Недоспані ранкові блюзи
Росою впадуть під вікно.
І знову сонця. Й телепузик
Троячку просить у кіно.
***
Знов рівнодень. Півсерця б’ється,
А пів? Завмерло. Кам'яне
І півдуші чогось сміється,
А пів - погублює мене.
Знов рівнодень. Півнебосхилу,
Мов ртуть, запалюючи тьму,
Веде в юнацькі душі силу,
Якої я не осягну.
Півдня дорівнює півночі,
Піврадості і півсльози.
З півдерева хтось душу точить...
Згинає вітер півлози...
***
Сині зорі у зрадливому тумані –
Повертаються із вирію кохані
І летять, немов метеорити...
Чи простити зраду, чи простити?
Сиві промені сніжинку гріють.
Чи надіятися на надію,
А чи все залишити незнано?
Чом прийшли ви у життя нежданно?
Чорні руки серце обіймають:
Чи кохають діти, чи кохають?
Сині зорі у зрадливому тумані –
Повертаються із вирію кохані.
ID:
240781
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.02.2011 15:19:23
© дата внесення змiн: 13.02.2011 15:19:23
автор: Світлана Нестерівська
Вкажіть причину вашої скарги
|
