Мой перевод одного рассказа Грэма Грина с английского на украинский.
Вісім невидимих японців
В Бентліс* (фешенебельний рибний ресторан Лондона) обідали рибою вісім японців. Зрідка вони перемовлялися один з одним своєю незрозумілою мовою, і завжди це супроводжувалося ввічливою посмішкою разом із невеликим поклоном. У всіх крім одного були окуляри. Час від часу гарненька дівчина, що сиділа у ніші біля вікна поглядала в їх бік, однак вона була занадто заклопотана своїми справами, аби помітити кого-небудь у світі окрім власне себе та свого супутника.
В неї було тонке світле волосся, гарненьке петитне* (фр. petit – невеликий, крихітний) обличчя , овал котрого був ніби змальований з мініатюр епохи регентства* (період в історії Англії, що охоплює і 1811-1820 роки). При цьому розмовляла вона у досить різкій манері, що, можливо, свідчило про шкільну вимову, наприклад, Роодена* (жіноча привілейована приватна школа близ Брайтана, графство Сусекс) чи Челтленського жіночого коледжу* (жіноча привілейована приватна школа в Челтнемі, графство Глостершир), котрий вона не так давно закінчила. На безіменному пальці її правої руки був чоловічий перстень з печаткою. І коли я сів за свій стіл поміж японськими джентльменами та нею, я почув, як вона сказала, «І ,власне, ми можемо одружитися наступного тижня.»
«Що?...»
У голосі її супутника не відчувалось особливого ентузіазму. Він долив в бокали «Шаблі» та додав, «Звісно можемо, але матір….» Далі я пропустив певний момент розмови, тому що найстарший японець схилився над столом та з посмішкою і невеликим поклоном проказав коротку промову, в той час як інші схилились коло нього, слухаючи та посміхаючись. Я мимоволі звернув на цю промову увагу, хоч, звісно, для мене вона була зрозуміліша не більше, аніж пташиний щебет.
Наречений дівчини зовнішньо був на неї схожий. Я міг би їх уявити як дві мініатюри, що висять поряд одна до одної на білій дерев’яній стіні. Він міг би бути молодшим офіцером флоту Нельсона в ті часи, коли певна тендітність та витонченість не були перепоною для просування по службі.
Дівчина сказала: «Вони дають мені авансом п’ять сотень фунтів і вже продали авторські права на публікацію дебютного роману». Така серйозна форма контракту мене вразила. Також мене вразило, що у нас з нею виявився однаковим рід занять. Їй не могло бути більше двадцяти. Вона, безперечно, заслуговувала більшого від життя.
Він сказав, «Але мій дядько….»
«Ти ж знаєш, що у вас з ним не дуже добрі стосунки. Ми повинні бути повністю від нього незалежними».
«Це ти маєш змогу від нього незалежити». сказав він з відтінком невдоволеності.
«Торгівля вином не дуже б тебе влаштувала, чи не так ? Я сказала своєму видавцю про тебе і це могло б стати гарною можливістю….якби ти спробував почати щось редагувати …»
«Але я зовсім нічого не знаю про книжки.»
«На початку я буду тобі допомагати.»
«Моя мати каже, що літературна творчість це сумнівна матеріальна опора…»
«П’ять сотень фунтів та половина авторських прав це все ж доволі тверда матеріальна опора,» заперечила вона.
«Це «Шаблі» непогане, чи не так?»
« Мабуть, що так.»
Я почав змінювати свою думку щодо нього – він не мав нічого спільного з флотом Нельсона. Він був приречений на поразку. Вона пройшла вздовж нього та знищила по всьому периметру.
«Ти знаєш, що сказав містер Двайт?»
«Містер Двайт?..»
«Любий, ти що, взагалі мене не слухаєш? Це мій видавець. Він сказав, що за останні десять років це перший дебютний роман в котрому проявляється така сила спостережливості»
«Це чудово», сумно сказав він , «просто чудово.»
«Тільки він просить, аби я змінила назву.»
«Невже?»
«Мінливі води» йому не сподобалось. Він хоче назвати його «Аристократи з Челсі».
«І що ти на це сказала?»
«Погодилась. Я все ж вважаю, що коли в тебе виходить дебютний роман, то слід робити видавцю кроки на зустріч. Особливо коли він збирається оплатити нам весілля, згоден?»
«Так так, я розумію…» Він машинально помішав виделкою своє «Шаблі» – можливо перед зарученням він купував тільки шампанське. Японці доїли свою рибу та на ламаній англійській, але з витонченою ввічливістю замовили у середнього віку офіціантки фруктовий салат. Дівчина подивилась на них, потім вона перевела погляд на мене, однак ,гадаю, у той момент вона бачила тільки своє майбутнє. Мені дуже хотілося застерегти її від будь-якого майбутнього, основою котрого міг стати роман з назвою «Аристократи з Челсі». Я був на боці його матері. З жахом я усвідомив, що мені приблизно стільки ж років, скільки зараз їх батькам.
Мені захотілося спитати її, чи насправді сказав видавець їй те, що думав? Видавці, врешті решт, теж люди. Іноді їх може засліпити молодість та краса. Чи будуть читати «Аристократи з Челсі» через п’ять років? Чи готова вона до часів постійних зусиль, «довготривалого розчарування, коли нічого путнього не виходить»? І з роками писати не стане легше, щоденна напружена праця буде вимагати все більших зусиль, і однієї лише «сили спостережливості» вже буде не достатньо. Коли вона наблизиться до сорока, її стануть судити вже не за перспективність, а за якість.
«Мій наступний роман буде про Сен – Тропе.»
«Я не знав, що ти була там.»
«А я й не була. Дуже важливо побачити все самому. Мені подумалось, ми могли би провести там місяців шість.»
«Це буде коштувати нам практично всього твого авансу.»
«Аванс це тільки початок. Я отримаю п’ятнадцять відсотків від продажу п’яти тисяч екземплярів и двадцять процентів від продажу десяти. А потім в нас, любий, буде ще один аванс, коли я закінчу нову книгу. Він буде більшим, аніж попередній, якщо «Аристократи з Челсі» буде добре продаватися.»
«А якщо ні?»
«Містер Дуайт каже що буде. Він то знає, що каже».
«Мій дядько дав би мені для старту винного бізнесу дванадцять сотень.»
«Але любий, як же ти тоді зможеш поїхати до Сен-Тропе?»
«Можливо, нам варто одружитися вже після того, як ти повернешся.»
«Я можу взагалі то і не повернутися, якщо «Аристократи з Челсі» буде достатньо добре розкуповуватися.», сказала вона різко.
«Ось як…»
Вона подивилась на мене та на компанію японців. «Хочеш посваритися?», сказала вона, допивши вино.
«Ні.»
«Я придумала назву для нової книжки – «Лазурна блакить»».
«А я гадав, що лазурний це і є блакитний.»
«Вона подивилась на нього поглядом, що виражав розчарування. «Ти насправді не хочеш одружуватися на письменниці, так?»
«Ти ще не письменниця»
«Я нею вже народилась – так сказав містер Дуайт. Моя сила спостережливості…»
« Так, ти це мені вже казала, але, люба, а ти б не могла займатися своєю спостережливістю трошки поближче, наприклад в Лондоні?.»
«Це я вже робила, коли писала «Аристократи з Челсі». Я не хочу повторюватися.»
Вже деякий час на столі біля них лежав рахунок. Він взяв його, подивися та вийняв з кишені гаманець, збираючись розплатитися, але вона вихопила чек з його рук. «Сьогодні в мене свято, тому платити буду я.» сказала вона.
«Свято з якого приводу?»
«Звичайно ж з приводу моєї книжки. Любий, ти страшенно дотримуєшся умовностей і інколи це добре, однак буває так що ти…не зовсім розумієш у чому справа».
«Я б все ж….Якщо ти не проти….»
«Ні, любий. Платити буду я. Ну, і ,звичайно, містер Дуайт.»
І він їй підкорився. У той самий момент два японці почали одночасно щось говорити, потім різко змовкли та вклонилися один одному, так ніби вони зіткнулись у дверях. Я уявляв цього хлопця з дівчиною як дві мініатюри, однак наскільки в дійсності вони не походили цей ідеал. Один і той же тип краси може приховувати у собі як слабкість, так і силу. У часи епохи Регентства така дівчина, як вона, гадаю, буда здатна народити десятьох дітей без допомоги анестезії, в той час як він став би легкою здобиччю першої зустрічної темноокої неаполітанки. Чи буде колись на її книжковій полиці стояти десяток книг її авторства? Десяток книг, котрі будуть народженні також у муках. Я зловив себе на думці, що дуже сподіваюся на те, що "Аристократи з Челсі" стане для неї повним провалом, і вона після цього піде, скажімо, у моделі, в той час як він міцно затвердить себе у винному бізнесі в Сейнт Джеймс* ( елітний лондонський клуб для дипломатів). Мені не хотілося думати про неї як про майбутню Місіс Хамфрі Уорд* - навряд чи я би до цього дожив (Місіс Хамфрі Уорд – англійська письменниця, численні романи котрої не пережили свого автора). Старість захищає нас від усвідомлення великої кількості страхів. Мені було б цікаво дізнатися в якому видавництві працює Дуайт. Я можу уявити собі, що саме він написав в анотації про її витончену силу спостережливості. І якщо він знає свою справу, на задній бік обкладинки книги він помістить її фото, для критиків, і для видавців, вони всі люди, а вона не виглядає як Місіс Хамфрі Уорд.
Я слухав як вони розмовляли, одягаючись перед виходом з ресторану.
«Цікаво, що всі ці японці тут роблять?»
«Японці?» спитала вона. «Які ще японці, любий?» «Іноді ти так далеко відходиш від теми, що я починаю думати, а чи хочеш ти взагалі на мені одружуватись».
"...ворили наоборот что мои поэтические тексты выглядят как переводы с французского ) насчет Моэма...существует интересный момент, что переводы с английского не особо хорошо получались и получаются в переводе на украинский, а вот на русский..."
Я как-то видел украинский "Луна и грош" у букиниста но не купил-- теперь локти кусаю.
С английского можно на украинский, не пойму в чём фишка. Дело в укр.переводчиках. Они себе или им кто-то (вернее) это внушил. Дескать, напевнее, ребята, выдавайте тексты. дескать, мы люди маленькие, нам бы в ЕС вписаться--и хватит.
Вообще-то надо смотреть свою космограмму и знать соционич. тип своей личности-- тогда как по маслу. Я например, часто считаю контактны (автора и свою) космограммы.
Может быть, вы слишком часто (непростительно часто для литератора) смотрите ТВ-- и у вас это наносное.
Т.е. (постараюсь объяснить как могу, по-дилетантски)есть в каждой нации свой домонирующий соцоинич.тип. Украинцам внушили: "вот ваш мейнстримный тип, ближе к НАМ романцы, итальянцы и французы (это для меня Европа, а немцы-- азиаты, граница меж материками не по Уралу, а по Рейну, впрочем это не моя геополитическая идея, позаимсововал)
.
Из французов я бы взялся за басни Лафонтена, они совсем не крыловкие, текст сух, просто эпиграмматичен. За Парни, его Пушкин переводил как ему вздумается.
А мало кому нужно потому, что деньги не на то идут. Например, книгоиздание пало-- и Бог с ним, надо сайты писать, библиотеки. Но те люди, что "сидят на теме", с неё не слазят.
Надо находить авторов, которых неудачно перевели на русский-- и на украинский переводить.
Я беру любой женский роман (покет-бук) на русском, переводной-- и не могу прочесть пару страниц: охаю и крякаю от удивления! Такое впечатление, что кто-то один редактирует эти тексты (утюжит их!), какой-то электронный мозг-злодей. В Крыму есть один редактор из Союза, он "утюжил" тексты моего знакомого литератора, который будучи армянином пишет по-русски. Я был просто оглушён результат
"... просто было несколько экпериментов )"
Мне бы найти дубль-- перевод (посовременнее, попроще и поплоше тех, что в "ШО") и оригинал. Прозу, современную, перевод на украинксий в духе теледубляжа. Я б тогда раздухарился, ох точно! А то у меня Кочур-Верлен, Рыльский-Рильке и почти всё, кот наплакал (у меня на турецком книг больше) ------ руки опускаются.
"...ибо с переводами на украинский картина не то чтобы плачевная скорее к сожалению..."
Пусть крокодилы не плачут, а платят. Я читал ваш очерк о кобзаре. У вас вполне американский слог. Экстравертивный, сплошь кинестетика. Но (-табене!) Моэм "английский француз", у него все образы как-то по-фр. особенно выпуклы, кинестетика по-мопассановски смачная, не сухая. У вас за Перекопом можно достать его переводы на украинский. Да по-моему, его давно перевели. Я же на базах секонд-хенда покупаю за пару гривень даже бестселлеры авторов, которые вообще не переводились на русский.
Вообще, чтоб на украинский переводить мне надо хоть пару недель переключиться на укр. Полностью. А так хоть с пяти языков-- на русский.
Если ситуация "плачевная", пусть предлагают. (А в Крыму уйму деньжищ на поддержку русского тратят-- я их не вижу)
Белый пятистопный ямб я бы хоть через три дня начал выдавать на украинском.
Что-то пока ко мне никто не обращался с предложениями. (На других сайтах предлагали сочинять глупости для "развлечения", флудить за копейки)
Al Panteliat відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
американский слог? ) интересно ) мне говорили наоборот что мои поэтические тексты выглядят как переводы с французского ) насчет Моэма...существует интересный момент, что переводы с английского не особо хорошо получались и получаются в переводе на украинский, а вот на русский вполне, а вот с французским имеем полную противоположность ) уж не знаю в чем дело, в переводческих школах ли или непосредственно в самом синтаксисе семантике языка ) впрочем насчет Моэма может вы и правы, в в переводе на укр. не читал поэтому судить не ьерусь ) надо будет ) ну а насчет никто не предлагает это да, фишка в том что на данный момент это мало кому нужно, вот в томто она и плачевная )
одружуватися на письменниці,
одружуватись З письменницею? ))
Фэйт, переводите на русский, вы же думаете по-русски))
Жаль, что нет ссылки на текст оригинала. Я читал только несколько рассказв Моэма и "Луну и шестипенсовик" , на русском не читал.
" ... в котрому проявляється така сила спостережливості»
Вот эта фраза меня смущает, и некоторые другие. Словно дубляж какого-то голливудского ФИЛЬМА. Я уверен, что по-русски вы бы то же выразили лучше))
Al Panteliat відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
да я пожалуй соглашусь с вами ) просто было несколько экпериментов ) интересно было попробовать свои силы ) ибо с переводами на украинский картина не то чтобы плачевная скорее к сожалению почти несуществующая вот и я как бы попробовал взять на себя бремя...) но вы правы...)
