Їй здавалося, що на таке ніхто до неї не наважувався. Ні мама, ні брат, ані навіть дід Павло. Але вона буде першою. Покаже всім їм. І своїм друзякам і недругам, усім-усім. І буде розповідати довго-довго, так, що навіть мама забуде, що час спати. Вона була на порозі великого відкриття.
Висока трава. Вона біжить. Сонце мерехтить, просвічуючись крізь стебла. Літо. Важке взуття не дає бігти швидше, плечі пестить жорстка шерсть колосків. Хочби тільки ніхто не побачив, що вона йде по чужім полі та ще й не межею, а просто так, без дозволу. Але, здається, ніхто її не помічає, вона почувається, як в’юн у ріці, колоски хвилями ховають за нею дорогу, коники сипляться урозтіч від її рухів, невдоволено цюркотячи. Ще трохи, вже близько…
Пройде якихось дванадцять років, і за її спиною замикатиметься не море колосків, а море людей, але вони навіть рукою її не зачіпатимуть, хіба випадково. Пройде дванадцять років, коли вона насправді усвідомить своє відкриття. Тоді, дитиною, їй було фізично боляче, а тепер болить щось інше. І біль цей досить-таки притлумлений, тягучий, як очікування перед невідомим, він не такий, який був тоді – миттєвий, всеохопний, пронизуючий. Тоді вона чи не вперше відчула, що таке сором. Не той сором, який відчуваєш, коли малою голяка бігаєш по хаті, а мама наказує вдягнутися. Це був зовсім інший сором.
Але це буде через дванадцять років, а зараз її серце – це не що інше, як малий горобець, який краде зерно в курей: крутиться навсібіч, пурхає повсюди, не дає спокою. Сама аж тремтить вся, ноги поколені. Ну та нехай, колись вона буде паняночка і не гасатиме по полю, ніжки взуватиме в охайні черевички, куплені в місті. Взується, та й розповідатиме всім, як колись вона зробила відкриття, якого ніхто до неї ніколи не робив.
Зранку й до ночі в бібліотеці. Холодно, аж ноги німіють. Портрети на стінах тільки дратують і аж ніяк не надихають. Швидше б поїхати. Але тільки не на метро. Ще й досі лишився переляк од тих людей, що жебракують, од того каліцтва, якого малодушно боїшся, а потім себе ненавидиш за це. Дивно якось – згори сучасність і пишноти, а під землею – середньовіччя. Під землею багато квітів, але жодна з них не пахне.
А в полі кожен листочок пахне по-своєму. І коли біжиш травами, то навколо тебе цілий космос запахів, але всі ноти збережені пропорційно, ніщо не дратує, і ти вживаєшся в цей аромат, стаючи його частиною. Ти біжиш, і все допомагає тобі – всі ці звуки, запахи і фарби.
Ледве-ледве рухається автобус, аж нудить. То не ти тримаєш поручень, то якась ганчірка обвилась навколо нього. Сьогодні ти знала майже все, але так і не змогла сказати. Бо коли звучить твій голос, то це вже не твій голос - це голос якогось чужого створіння, а чи хороше те створіння чи погане – невідомо. І знову промовчавши цілий день, картаєш себе цією нескінченною дорогою назад. Здається, що в голові розбилася склянка з водою та й розтеклася по всьому тілі, залишаючи млосне відчуття нудоти. Не змогла, та й по всьому.
Все ближче і ближче. В роті солоно од бігу, аж захекуєшся. Здається, що в роті кровить – так солоно. Але ось бачиш перелаз. Поволі наближаєшся до нього. Ніде нікого. Вперед. Стаєш навпочіпки, хапаєшся за перекладину. Чому раніше ніхто не наважився на таке? Я стану, розкрию руки, відірвуся від перекладини – і полечу! І ось ця розпатлана малеча зі збитими колінами і замурзаним личком перемагає висоту перелазу, заплющує очі і, ледве втримуючи рівновагу стрибає….
А коли біль в грудях виє, забиваючи подих, вона, мов убитий горобець, розпластана лежить на землі, безмовно плаче, зробивши перше в житті відкриття.
ID:
215032
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.10.2010 19:09:57
© дата внесення змiн: 08.10.2010 19:09:57
автор: asura_balata
Вкажіть причину вашої скарги
|
