Потертий килим.
Зламаний абажур.
Світло сполоханою рибкою б’ється об стіни.
За вікном Зима, в кімнаті Літо, настрій Осінній....
З кімнати на кухню 12 кроків, до вікна 14, до дверей 10, в туалет 11.
Скільки за день можна їх зробити? Може, варто рахувати, множити, ділити, знаходити корінь?.. Може...
О 12 ночі сусіди зліва, здається, що тягають меблі, з іншого боку постійно горлопанить радіо. Рано – вранці і о 5 хтось із сусідів виводить собачку, судячи як вона скавучить – це щось мале, не досить породисте, зате галасливе.
Я навчився відсторонюватись.
Спочатку... але що спочатку. То, мабуть, буде не цікаво. Краще як тепер.
Я широко розплющую очі. І впускаю в себе світ.
СВІТ МОЇХ ОЧЕЙ
Фантазія №1
Блакитний птах кружляє в недосяжній височині, я прагну до нього потягнутися... і мені це вдається. Я випростуюсь, відштовхуюсь від землі і легко, стрімко лечу ввись. Я відчуваю як силою наливаються мої крила, як холодний вітер обвіває мої палахкотливі скроні.
Все вище і вище.
Це була Вона – моя Мрія. Вона підлетіла і грайливою дзиґою крутнулась переді мною. Мовляв, бач яка Я !!! Так, я бачив.
Підлетівши ближче, ковзнув по її тілу і пірнув в одну із хмар.
Ми гойдалися в ній, ніжились, немов на пухкій перині.
Ми відчули, що наш час скінчився.
Ми зрозуміли, що не варто говорити: „До зустрічі”
Ми раділи цій миті.
Ми прагнули хоча б в наступному житті знайти одне одного.
Я запитав, як її звати.
Вона лише сумно всміхнулася і розчинилася в блакитних струменях повітря.
Чорний птах каменем летів до землі. Коли ж лишилося зовсім трішки – одним могутнім порухом зупинив своє тіло і неначе легка пір’їнка опустився на твердь.
Я впізнаю тебе, ким би ти не була, як би тебе не звали !!!!!!!!!!!!!!!!!
Пальці до болі в суглобах стискали грудки землі, які не витримавши тиску, тоненьким порохом сипалися додолу.
Порохнява і порожнеча.
З тілом ворожнеча.
Що розум нівечить.
Подих.
Легкий помах крил.
Хрускіт пальців.
Замріяний шлях.
Засмучений сміх.
Забутий Гріх.
Я знайду її – повторив у котре самому собі.
