Біль у грудях...ніч...світання...
І лише вона...вона одна...
Ось це і є її кохання,
А на устах цілунків трутизна...
Кохання її ранить до плачу,
А він...не чує він...він іншу доганяв,
Немає в неї більш жалю,
Він все забрав, з собою взяв!
Невже не розумів, що її душа
Не витримає болі...розірветься,
Але вона не вмре...вона іще жива,
І тільки по щоці сльоза кохання ллється!
Не розумів...і все забрав...
Забрав він її серце і про це не жалкував,
Душу вмить він розірвав,
Коли сказав, що іншу мав...
Та тепер вже пізно щось змінити,
Бо її душа тепер пуста,
Її він зміг отут одну лишити,
Сумну, заплакану, розбиту вщент, до тла....
Тепер не знає вона, що робити,
Сидить заплакана, а головне сама,
А чи потрібно й далі жити,
Коли душа пуста й коханого нема?
Але вона встане, хоч і заплакана, та встане,
Ігордо піде в дальню путь,
Туди, де її ніхто вже не поране,
Де кращий світ, бо інші люди там живуть!
І знов у грудях біль..і знову ніч.. і знов світання..
І лиш вона, вона одна,
Ось це й було її кохання,
А залишилась лиш цілунків трутизна...
