Ти знав,що я тебе кохала,
Як я боялась самоти,
Ти знав,як холод відчувала,
І прагнула твоєї теплоти.
Я так любила твої очі,
Вони як небо синє і безхмарне.
Завжди чекала зоряні я ночі,
Та сподівання було марне.
Ти знав,як сильно я раділа,
Як зустрічались лиш на мить.
Та пташка в небо полетіла,
І більш ніколи вже не прилетить.
Ти знав як серденько боліло,
Як плакала я знов і знов.
І так якось не зрозуміло,
На мою дивився ти любов.
Я впевнена була у почуттях,
Тобі я мріяла лиш ніжність дарувати.
Стояли біль і смуток на очах,
Бо ти не вмів мене кохати.
Та я нідії не втрачала,
Ось-ось до мене ти прийдеш.
І кожний вечір я чекала,
Що ти мене до себе пригорнеш.
А ти до мене не приходив,
Мою стежинку ти минав.
Для мене час ти не знаходив,
І крик мій відчаю лунав.
Та раптом втратила надію,
Та стало все одно мені.
Що не здійсню свою я мрію,
Яку чекала по весні.
А день за днем так важко проминав,
І сердце кров"ю обливалось.
Та ти одне лишень не знав,
Як я з життям своїм прощалась.
На перехресті двох, доріг,
Між смертю та та коханням.
Ти зберегти мене не зміг,
Як я змиритися з стражданням.
Я назавжди закрила свої очі,
Живу десь там на небесах.
Іду туди де зоряні є ночі.
І завжди ти у моїх снах.
Тепер ти носиш мені квіти,
І кожень день приходити почав.
Не має сенсу вже мені радіти,
Бо я кохала, ти це знав.
Я знаю відчуваєш ти провину,
Розповідаєш ніжно,щось мені.
Ти тільки посади в саду калину,
Бо може пташка повернутись на весні.
