|
Маленьке щастя…так тепер вона буде щаслива, тільки щаслива. Тепер тримаючи це щастя у руках вона ніколи його не відпустить. Воно її, її щастя!
Йдучи додому Надійка весело перестрибувала з ноги на ногу. І якщо змогла то полетіла б високо в небеса, і кружляла там разом з пташками. Примруживши очі вдихала б свіже повітря і мріяла, мріяла, мріяла…
Життя прекрасне, неймовірне. Просто колись вона про це не знала, не розуміла, не хотіла помічати.Але тепер…тепер все інакше, тому що вона закохана і нічого в світі більше не боїться.
Тепер вона любить дощ, сильний, невблаганний. Такий що б’є своїми краплями пронизуючи болем і холодом до знемоги. Так, тепер вона його любить, хоча ще вчора так сильно ненавиділа і плакала разом з ним.
Тоді Надійці здавалося, що це плаче не небо, а вона. І від цього її серце ще більше обливалося невблаганним болем. Вона так не любила плакати, так не любила бути слабкою і незахищеною. Та тепер немає виходу… як можна бути сильним, знаючи що твоє молоде життя закінчується?…
Її опущені на лавку руки вже не відчували холоду, а сльози?.. – Сльози розчинялися в сильному дощі, який безжально бив їй в лице і їх було зовсім не помітно.
Дощ!Цей дощ приводить її до тями, до страшного усвідомлення свого горя. Надійка не хотіла про це думати, але хіба ж можна забути? І в самотньому чужому місті вона не могла знайти себе. Не могла просто піднятися і піти додому. Вона могла просто сидіти і ні про що не думати, нічого не відчувати.
Приходячи все-таки помалу до тями в голові крутилися одні і ті ж страшні слова, що сказав їй лікар: «Вибачте,але тут нічого не можна зробити… Ви невиліковно хворі…» після цих слів Надійка не пам’ятала більше нічого, тільки холодний дощ і маленьку лавочку в парку.
Тепер вона сидить і не знає що робити. Не може ніяк зрозуміти як жити далі, як себе поводити. Надійчині думки безладно крутилися в голові і ніяк не могли дійти послідовності. А дощ все падав промочивши вщент її тоненьке пальто. Вона відчувала дискомфорт, але все-одно не могла піднятися. Просто сиділа і спостерігала за людьми, які тікали від дощу. Надійці теж дуже хотілося втекти, але не від дощу, а від цієї страшної реальності, яка приводила її до божевілля і переслідувала.
Її мрії тепер розбиті. Все, що було день тому таким важливим і бажаним в одну мить стало непотрібним. Тепер в свідомому очікувані смерті життя стало марним, пустим.
- Господи, чому я? Чому так? Якщо мені судилося померти молодою, то краще б я про це ніколи не здогадувалась…Чому ти зробив мені так боляче?..що я маю зараз робити? Що мені лишається робити?! – Надійчині слова як птахи розліталися в майже самотньому парку. А дощ розійшовся ще більше б’ючи своїми холодними, нестерпними краплями.
Коли Надійка перестала відчувати холод і біль чиясь рука ніжно торкнулася її плеча. А потім…
Потім вона прокинулась від духмяного аромату солодкої кави і не могла зрозуміти, чи це все було страшним сном чи реальністю.
Ледь відкривши розпухлі очі Надійка побачила чужу квартиру. Від здивування і страху вона не знала що робити.
- О, ви вчасно прокинулись, я тільки що зробив каву. – Перед нею стояв хлопець: високий, чорнявий і ніжно усміхався.Ця усмішка зачепила Надійку до глибини душі і вона на секундочку забула про свій страх.
- Де я? – тихо промовивши підхопилася з ліжка і почала швидко його заправляти.
Хлопець кинувся до Надійки:
- Навіщо ви вчепились того ліжка, я сам його потім застелю. Краще ходіть на кухню пити каву і я все поясню вам.
Не маючи найменшого бажання кудись йти, але розуміючи, що нічого не можна зробити Надя боязко йде за хлопцем на його кухню.
- До речі, я Андрій. І ви в мене в гостях. Тому швидко мийте руки і за стіл,а то проспавши майже два дні ви точно зголодніли.
Надійка дивилась на нього своїми величезними карими очима і не розуміла толком про що він говорить.
-Я не голодна, дякую… А чому я спала так довго?
-Звідки я знаю чому. Мені от наприклад цікаво чому ви сиділи під тою зливою. Ви що там застудитись і померти,не дай Боже, хотіли? Ви ж знепритомніли…
Ці слова вразили Надійку до самого серця і нагадали про її недавній день і що він був справжнім. Сльози нестерпно покотилися по блідих щоках. Їй стало ніяково перед хлопцем, але вони ніяк не зупинялись і вона нічого не могла з цим зробити.
-Боже, що з вами? Чому ви плачете?Це через мої слова?.. Вибачте, я не хотів вас так сильно образити. Тільки не плачте, я вас прошу, не плачте… - Андрій не міг навіть подумати, що ці слова так вразять його дивну гостю.
-Нічого страшного. Все добре… ви ні в чому не винні… це я просто… просто так. – Надійка трішки заспокоїлась і через силу почала говорити: - мене звати Надя. Дякую що ви мене там не залишили, хоча… не варто було цього робити. – і її очі опустилися вниз ледь стримуючи сльози.
-Не хочу знову довести вас до сліз,але ви що так не хочете жити?
-Хочу… Просто не можу. Бог не захотів…
Андрія насторожили і здивували Надійчині слова і він боявся питати про щось далі, боячись знову зробити боляче і так невеселій дівчині.
-Ну що ж, давайте пити каву?! Я дуже радий нашому знайомству. А раз ми вже офіційно знайомі пропоную перейти на«ти», якщо ви звісно не проти…
-Не проти… - Надія була небагатослівна. Обривала слова боячись знову розплакатись і поставити Андрія в незручну ситуацію
Андрій ж весело заходився на кухні раз-по-раз зиркаючи на Надію своїми зацікавленими очима. Ці очі були якимись незвичайними, яких Надійка ще ніколи не бачила – очі кольору волошок, такі ж веселі і загадкові.
Андрій поставив на стіл каву її солодкий аромат пробудив відчуття голоду в Надійки.
-Ну, розказуй звідки ти така цікава взялася? – усміхнено спитав Андрій.
-Я?!я з Золочева. – відповіла Надійка.
-Оу, ніколи ще там не був. Але тепер буду мати до кого навідатись. Чув там гарно. – Сказав усміхнено Андрій. –А сюди ти в гості приїхала?
-Ні,я тут навчаюсь…
Кава вже давно охолола, а вони все говорили і говорили. Здавалося, що це зустрілись давні знайомі.
Андрій розказував про своє дитинство. Про автокатастрофу, в якій три роки тому, загинули його батьки, як йому було важко. Розказував як вступив в університет на журфак, як любить дощ. Розказував про все на світі. А Надійка теж забувши про час, про те що вона в гостях і навіть про своє горе слухала Андрія і без кінця говорила… Вона теж була сама, бо батьки вже як вісім років закордоном. З болем розповідала як часом хочеться все покинути і поїхати до них, але не може залишити стареньку бабусю. Як любить сонце і тепло, як сильно любить дітей і тому здобуває професію педіатра.
Розмовляючи вони навіть не помітили, що за вікном вже стемніло і Надійці стало якось незручно, що вона так довго засиділась.
Подякувавши за гостинність вона почала швидко збиратись додому.А Андрієві чомусь так не хотілось відпускати свою гостю. Він вже звик до неї : звик спостерігати як вона солодко спить, звик до її теплого погляду. В цю мить йому здавалося, що надія піде назавжди…
-Я тебе відвезу. А то надворі вже темно і я не можу відпустити дівчину саму. – і Андрій теж почав швидко збиратись.
Зранку Надійку розбудив телефонний дзвінок. А так не хотілось прокидатись.Хто це так вдосвіта? З не охотою піднімає слухавку.
-Доброго ранку! Сподіваюсь я тебе не розбудив. – це був Андрій.
-Але… звідки в тебе мій номер? –здивовано спитала Надійка, хоча це мало її хвилювало. – Я вже прокинулась…давно.
Надійка ще ніколи так швидко не вдягалась.Вона не ходила, а літала по квартирі боячись виглянути в вікно, щоб це не був сон. Чому б стільки радості?! Та Надійчене серце в грудях несамовито билося від щастя і здивування.
Далі вони прогуляли пари і цілий день провели разом. Львів – чудове місто для закоханих. Маленькі, затишні вулички ховали їх від шуму і вони бродили по них не можучи ніяк наговоритись.
Якось дивно, але Андрієві здавалося що він знає Надійку ціле життя. Він відчував, що це його єдина… а Надійка була просто щаслива. Вона не думала ніпро що. Ховала свою біду десь далеко і насолоджувалась кожною хвилиною прожитою з Андрієм. Це були такі солодкі хвилини…
** *
Так розпочалося їхнє кохання: дивно, романтично і трагічно. Те, чого так боялася Надійка сталося дуже швидко – вона закохалась. І хоча щастю не було ні краю ні меж але разом з тим про все частіше нагадувала Надійчина хвороба.Вона не хотіла ні думати, ні згадувати про це і бути просто щасливою, та це було жорстоко щодо Андрія, який ні про що не здогадувався.
Треба сказати! Як буде так буде.Не можна використовувати людину…не можна! – І Надійка набрала такий вже знайомий номер та попросила приїхати.
Їхня розмова була короткою.
-Я невиліковно хвора!.. – І Надя втекла не озираючись на його крики. На весь день вона вимкнула телефон і проплакала на тій самій лавочці. Ця лавочка була їй якоюсь опорою, коли стається щось погане. Вона так вміла слухати Надійку і співчувати їй…
Починався дощ. Надійка згадала Андрія, як сильно він любить дощ. Згадала той страшний день, коли дощ подарував їй щастя – її кохання. Тепер з цим коханням вона буде жити до останнього подиху, тепер воно буде її повітрям, її життям…
Надійка заплющила заплакані очі і раптом відчула на своїх плечах таку знайому руку. Так, це була Андрієва рука –рідна і ласкава.
-Я знаю. – Тихо промовив. – Та це нічого не змінює. Ти моє життя, мій світ! І я буду з тобою завжди, як і ти зі мною! Чуєш?! Завжди…
Падав дощ. А вони мовчки сиділи і слухали, як билися їхні серця і як дощ своїми краплями голосно стукав по дерев’яній лавці.
* * *
Через місяць вони одружилися, а через рік Надійка подарувала Андрієві сина. Це була найщасливіша мить в їхньому житті. Перша і єдина спільна щаслива мить…
Надійка ставала більше квола.Вона не могла ні їсти, ні спати просто дивилася своїми величезними карими очима на свого коханого Андрія, на синочка і дякувала богові за своє щастя. За те, що її життя не закінчується марно і самотньо.
Андрій ж не відходив від коханої ні на крок, боячись пропустити хоча б одну хвилину без Надійки. Тепер ці хвилини найдорожче в його коханні, тепер він ними живе… Андрій боявся плакати,боявся сумувати і ходив завжди веселий та усміхнений, щоб його Надійка не знала як йому нестерпно боляче бачити її такою.Та ще нестерпніше розуміти, що він мусить її відпустити – відпустити назавжди.Тому кожну мить дивлячись на неї закарбовував в пам’яті риси її обличчя: її кохані очі, її милу посмішку, її солодкі губи…
Минув ще один місяць. Андрій розривався між домом і лікарнею. Але це було ніщо в порівнянні з тим болем,який нестерпно жив в його серці. Кожного разу біжучи в Надійчину палату він так боявся не застати її там.
Сьогодні Надійка, як завжди крізь біль усміхаючись попросила Андрія прогулятись з нею до їхньої лавочки,хоча не мала сили навіть підвестися. Але Андрій не промовивши ні слова всупереч боячись засмутити кохану відніс її туди. Вони довго сиділи, згадували своє таке коротке спільне життя і попри все відчували, що це останні миті які вони проводять разом. Вони просто сиділи і придушуючи сльози мовчки усміхалися один одному.
Світило тепле сонечко і лив дощ.Це вперше за весь цей час зійшлися разом її таке кохане сонце, і його такий улюблений дощ. Надійка попросила поцілувати її, усміхнулась і пішла…пішла назавжди з Андрієвого життя, але не з його серця.
Таку бліду і таку кохану він тримав її на руках і лише сильний дощ не виказував його біль і сльози, які потоками лилися з очей кольору волошок. Її життя обірвалося болем і криком в Андрієвому серці рівно через два роки після їхньої зустрічі…
Сидячи на ганку Андрій спокійно дивився за своєю Надійкою. Він так її любив: її русе волосся, великі карі очі і теплу усмішку. Його маленьке сонечко, що зігрівало душу і дарувало радість. А Надійка весело бігала по квітнику і вибирала найкрасивіші квіти, щоб занести з дідусем на могилу бабусі. Її маленькі ручки жваво рвали квіти і збирали в веселий букет…
Андрій згадував своє життя.Згадував своє таке коротке, але таке щасливе і безцінне кохання, яке він проніс в серці крізь всі ці роки. Він ніколи не був самотнім, тому що з ним завжди жила його Надія. А порожнечу, яка залишилась після її смерті заповнив син, який так був схожий на маму…
ID:
195377
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.06.2010 02:17:06
© дата внесення змiн: 30.11.2011 17:49:09
автор: Наталька)))
Вкажіть причину вашої скарги
|