Михайло ГРИГОРІВ: Про табличку множення, зауваги Умберто Еко… (авт. Т. Пастух)
Михайло ГРИГОРІВ: Про табличку множення, зауваги Умберто Еко та Романа Іваничука й про дещо інше
________________________________________
Автор: Тарас ПАСТУХ
№8(14) 16.04.2010
19:00 25 квітня 2010 року
Автор двох збірок «Спорудження храму» (1992) та «Сади Марії» (1997) Михайло Григорів є одним із найцікавіших і найскладніших поетів-герметиків в українській літературі. Від самих початків поет послідовно розпрацьовував цю складну форму поетичного письма, позбавляючи мову різноманітних часових нашарувань, вивільняючи її первісну виражальну силу та розкриваючи трансцендентні обрії сущого. Пропоноване інтерв’ю є рідкісним прикладом власне поетичного інтерв’ю. Воно дає змогу наблизитися до мистецького світу Григоріва (та світу поезії як такої) не так через дискурсивні розмірковування, а радше завдяки інтуїтивно-чуттєвим осягненням.
Шановний Михайле Семеновичу, Ваше ім’я тісно пов’язується зі складним герметичним віршем. Відштовхуючись від Ваших текстів, критики дали чимало цікавих спостережень та міркувань щодо герметичної поезії. Це – поезія, котра вимагає певної філологічної освіченості та значних зусиль в її інтерпретації. Фактично, поезія «для поетів та університетів». Чи не виникла у Вас спокуса вийти поза межі цього вузького кола? Бажання розгерметизуватися й пошукати слави у ширшому колі читачів?
Як приписали порушником спокою в опосередкованім кориті смиренного літературного ставка почерез запропонований мною герметичний вірш, так можуть і виписати. Але у вашому запитанні бринить оте оскоминне твердження, нібито герметисти пишуть лише для «поетів та університетів». Та, погодьтеся, воно досить таки умовне, адже суспільство мало чого читає, небагато вчиться, тому мало чого сприймає, дорівнявши душу ленінській цидулі про мистецтво, яке належить народові. Тож всяк гадає: нащо, мовляв, трудитися. Пощо, адже все і так запливе в душу. Чи отут не варто пригадати, скільки зусиль докладає учень, вивчаючи елементарну табличку множення і – таки бар’єр долає. Але й поезія, навспак, також потребує вивчення, також вчитування, також системного підходу, здійснуваного без спазм верткого відчаю. Засим мені, «великому, наче мурашка» (вислів не мій, а чий – не пам’ятаю), не обійтися для більшої конкретизації відповіді на питання без зауваги Умберто Еко, який наголосив, що «запитом є як правильно чи неправильно розуміти текст, але й як правильно чи неправильно розуміти». Отже, людині ізнову надається право вибирати: чи лише келія є для неї тюрмою, чи й світ широкий та привільний? Отже, ізнову говорімо про вивчення сущих табличок множень (у келіях, у просторінях!?), а їх, викликів, у невловимім зерні творчого буття несть числа... Але мені, на овиду квітки, не хочеться залишати самотнім Умберто Еко. Тому до цих розмислів «прикличу» своєрідну оповідь новоукраїнського класика Р.Іваничука із книги «Благослови, душе моя, Господа»: «Ми пережували доступного нам Богдана-Ігоря Антонича (слава Богу, що ніхто вже не знизує плечима, почувши, що «Антонич був хрущем»), а тих – складніших, урбаністичних – книжок поезій навіть не розкривали; заспівали до нудкості Василя Симоненка, і вже ніхто не втирає сльози на слова «вибрати не можна тільки Батьківщину», а за зовнішньою декларацією поета ховаються дві треті його поетичного айсберга». Таким чином, якщо вже уникати будь-яких суперечностей, варто сказати, що з поетом потрібно іти пліч-о-пліч (хіба це можливо?), аби звершуватися воєдино із ним. Ось в чому полягає невідворотність виростання кола читачів. Воно для поета і безкінечне питання в питанні, і зерно-завдання преображень сущого. Все решта – невідворотно банальне.
Яка, на Вашу думку, ситуація із герметичним віршем в українській поезії, або як вона себе почуває серед поезії негерметичної?
Ситуація із герметичним віршем в українській поезії така ж, як із негерметичним – довкруж доволі інтерпретаторів – освічені та поінколи мовнобезсилі, усеприсутні й енциклопедичні, що аж ніяк, що аж ніколи не сприяє творенню поезії. Їхній дискурс – лише мимобіжні зображення темпів того чи іншого певного досвіду. Про які тут можна говорити преображення, скажімо, власної присутності в незглибних річищах стихійних сил? Чи начал руху? Чи поезії славлення подиху квітки, як очевидної сили, суголосної великому витвору світового ансамблю в його самопочатках й повсякденному екстазі самозрушення (якщо вже діткнутися питання минущості загалом усього, людської сутності зокрема)? Негерметисти, скажімо, віддавна зреклися скрику преображень, пошуку своєї поетики у творчості, першоначал інтуїтивного також і насамперед. У їхніх текстах усуціль панує якась цілком неприродна (уніфікована?) стосовно поетики преображень відраза й відрада (чому?), навіть (позірно!) не визнають того, що поети – лише вигнанці без долі. Щодо того, наскільки неспокій герметистів углиб, в синтез українського буття – на сьогодні важко сказати. Але те, що сам трагізм людського буття, той же подив самотності, углиблення в особистісне «я», боротьба з понищенням духовного набутку є далеким світоглядові мого сучасника – лиш приблизний перелік певного, що мало б занепокоїти (зацікавити!?), та нащо? Отже, в онтологічних та екзистенційних безкінечностях, на ґрунті того ж буття-небуття недоля людини мала б спостигатися у будь-яких усвідомленнях, чи пак, мистецьких напрямах. Навспак панує зовнішнє – закосичений український силаботонізм беззастережних реалістів, творчість яких Врубель (щодо малярства і не тільки) цілком справедливо й дотепно згріб під термін «живописні фейлетоністи». І тут, щоб уникнути з мого боку (може ж здатися!) несправедливих зауваг щодо моєї «упередженості», яка нібито зорує нападом на негерметистів, зауважу: не прерогативи (чого? звідки?) надають напряму трансценденцію буття у слові, а лише мова постачає й зоріє сутністю природної очевидності (для мене) у творах тих же негерметистів – Тесленка, Архипенка, Свідзинського, Антонича, Вінграновського, а далі – Чубая з Лишегою чи Герасим’ юка з Римаруком.
До герметичного вірша підходила чимала кількість українських поетів у 1970–80-х рр. Але поза доволі рідкісними випадками вони залишали таке от радикальне поетичне експериментаторство. Ви ж, навпаки, з плином часу навіть посилили герметичну ускладненість своїх текстів. Скажіть, як Ви прийшли до герметичної поезії?
Хоч як прикро, але не знаю імен чималої кількості українських поетів 70-80-х рр., які бралися за ліци герметичного вірша, а потім, «поза доволі рідкісними випадками, залишали таке от радикальне поетичне експериментаторство»... Їм, можливо, несть числа, але від квадриги київської школи поезії відхрестилися (самовільно) саме оті, що не витримали онтології своєрідної напряги текстових напливів, запропонованих Кордуном, Голобородьком, Воробйовим чи й мною. Вони багато чого впроваджували, вказували на суще, але саме їхнє мислення унеможливлювало співкоріненість з онтологічною сутністю мистецтва, мислимого нами в поґрунтях творчого природного мовлення, бо ми вбачали в цьому (і не тільки) і стрижень культури, і форми творчості. Всього, отже, що суголосне передсущим очевидному. Тож багато хто і відійшов. Усі, якщо вже по-справжньому. Так у чім питання? Наскільки відомо, сьогодні вони є доволі успішними літераторами, і це головне (для мене). Бо КШП – це ж безкінечне мистецтво, якого мало хто потребує, а не канапка з маслом...
Щодо мене, то народився на Коломийщині в селі Лісний-Хлібичин. До 1963-го р. навчався в Коломийській школі-інтернаті, а потім, до 65-го, – у Снятинській. Усе це, як зрозуміло, Івано-Франківщина. Край, безумовно, прекрасний – Франко, Кобилянська, Черемшина, Стефаник. Але навколо ж мжичила склепана непрозорість часу, час без питань та – не короткотривалий і скороминущий – повсюдний. Так і снувалося в ньому існування без мислення. «Час, / коли пригнічено / озираючись / тупцюють ніякі люди / в чеканнях / іншого майстра», – писав у пору Снятинського школярства заразом з поемою «Абетка або Довгий вірш обкореної води» (між іншим, що поема була написана у ранньому віці – це відчув В.Моренець; див. збірку «Сади Марії». К. «Світовид», 1997р. Стор. 21). Ці та інші речі прочитав 1964-го в Києві, на семінарі молодих авторів, який провадила Спілка письменників України. Уже сьогодні не пригадую, чого тільки наслухався на свою адресу, але перед очима таки снується піна на губах старших, як вони казали, «колег по цеху». Не попрощавшись, що цілком справедливо, ми, всяк своє оберігаючи, розійшлися.
Отже, уже на той час Ви запропонували герметику українського вірша?
Мабуть, що так, оскільки оте моє пізніше було канонізоване компліментарним номінативом «герметизм». Але він, як відомо, сформувався між двома світовими бійнями саме в Італії. До нас же «переповз» почерез сито залізної завіси творами, скажімо, Д.Унгаретті чи С.Квазімодо, коли укотре суспільство схилило коліна перед великим кремлівським інквізитором чи регістратором людських доль і душ. Що я у тому горіховому Снятині знав про герметизм, Італію, свободу як мислиме й невловиме, про буття довколішнього Всесвіту й сущого мене у ньому і в собі?.. Я просто самовибирався з непримарних трясовин з наміром видобути себе з хистких років небуття. Тому можу тільки натякнути, що герметичний вірш лише повів розмах з-поміж стихій українських ідеологічних тюрем, лише (але упевнено) вибудовує свій розділ в циклі світовитвору без дати. В цьому, завдяки молодості українського напряму, – його безумовність розвитку. Отже, виходячи з ідеологічно-суспільної мжички, герметизм прийшов до мене сам, його не відшуковував, він самонародився в мені як вияв чи шлях спротиву, завдячуючи своєрідній «закритості» метафори чи строфи.
Ваше скептичне ставлення до мови як форми соціумної комунікації неодноразово відзначала критика. А що, на Вашу думку, є привабливим у мові як такій?
Якщо автор перебуває лише поблизу слова, тільки імітує його природність, то жоден мистецький напрям не порятує ні вдала метафора, ні справна техніка. Отже, справа у поетичній справжності, а не в герметизмі чи силаботонізмі. У мистецтві справує необмежений спільний знаменник – мова, слово, багатство того ж інтуїтивного мислення в потоках життєвості мови. Тут вам і критерій, і буття інакше, і плинність, і текучість та дискретність, – отже, всього всякого, що може бути насущним або безкорінним, скороминущим у мистецькому безмовному дискурсі. Поезія – це знак, не ознака знаку. Це – тотемний удар глиною об стіл чи обрій, якщо вже пригадати слова, сказані чи то Воробйовим, чи то Лишегою.
В поезіях Ви нерідко балансуєте на межі прочитуваності та непрочитуваності. Чи немає в такому балансуванні тонкої інтелектуально-творчої гри з читачем? Гри привабливої, манливої, подекуди дражливої й навіть підступної?
Інколи я справді граю, але – у футбол чи великий теніс. На решту запитання уже відповіли вище Умберто Еко та Роман Іваничук. Що ж тут додаси до слів неминучих новокласиків?..
У книжку «Сади Марії» Ви включили значну частину попередньої збірки «Спорудження храму». Чим зумовлено об’єднання двох збірок в одній книжці?
Все, як це нерідко буває, просте аж до смішного. Я пропонував вибране, а книжку розсипали – редакція переїжджала... Буває.
Герметична поезія органічно пов`язується з верлібром. Який статус вільного вірша в сучасній українській поезії? Чи не спрацювався та не збаналізувався він як поетична форма?
Нічого в мистецтві не спрацьовується, не збаналізовується – як і поетичні форми з верлібром укупі. Прийде час, народиться предивний чоловік і читатимемо вірші писані, скажімо, гекзаметром... А що, хіба природі заперечиш?
Хотілося б поговорити про феномен київської школи та про «прописку» цього феномену в сучасному літературознавчому дискурсі. Фактично, окреслюється дві основні тенденції репрезентації та розуміння явища київської школи. Одна прагне бачити цей феномен у міфопоетичному тексті, у цікавій та оригінальній метафорі, що лежить в основі вірша. Інша – виокремлює у школі складний та закритий герметичний текст, що потребує великих читацьких зусиль для свого розкодування. Як, на Вашу думку, співвідносяться ці дві стихії у Вашій поетичній творчості та творчості Ваших «київських колег»?
Про КШП сьогодні пишеться багато текстів, але на запитання, зі згоди Голобородька, відповім словами Василя в одному із його інтерв’ю. Отже, він говорить: «...Поетів Київської школи об’єднує спільність поетики. На початках це було культивування нами метафори. Метафора була домінантною у наших поезіях. Поряд із метафорою в нашій поезії зустрічалися і так називані міфологічні образи. Зовні, на перший погляд, ці образи подібні до метафор, але за міфологічними образами не міститься якась інша реальність. У моїх віршах такі образи траплялися спорадично, як і у Воробйова та Кордуна. Григорів же прийшов до нас уже не з метафоричною мовою, а з міфологічною. Як він сам тепер говорить, на нього потужний вплив справила поезія Сен-Жон Перса. А познайомився він із цією поезією у книжці французького комуніста Роже Гароді «Реалізм без берегів», яку йому вдалося прочитати. Адже вона була видана із грифом «для наукових бібліотек» і тому не кожному була доступна. Я цю книжку прочитав пізніше, коли вже були переклади Сен-Жон Перса, які робив М.Москаленко. Хоча першу свою поему, яка містить міфологічні образи, Григорів, як він тепер говорить, написав, навчаючись в одинадцятому класі, іще до знайомства із поезією Сен-Жон Перса.
М.Григорів продовжує творити у цьому ж ключі. М.Воробйов відійшов від метафоричного письма і став творити так само міфологічні образи, В.Кордун полюбляв філософствувати за допомогою образної мови. Щось подібне до Рільке. Моя поетика впродовж усіх творчих років також зазнавала змін. Був у мене цикл «Синя радість», у якому вірші повністю побудовані на міфологічних образах. Але я не став продовжувати розвивати цю поетику. Хоча досвід написання цього циклу не пропав даремно. Я більше полюбляю певні семантичні ігри. Це дозволяє залучати в текст якісь фрагменти дійсності. Звідси, напевно, прозаїзація віршів».
В одному зі своїх інтерв`ю Валерій Ілля з характерною для нього різкістю вислову назвав київську школу «школою Василя Голобородька» й додав, що таке патронатство дало школі сильні і слабкі сторони. Як би Ви прокоментували ці міркування В.Іллі?
Здається, що у всенькому світі не було того чи іншого явища або події, які б не викликали в цього чоловіка, м’яко кажучи, негативного ставлення – був звичайним собі популістським ревізіоністом, та й годі. Сам Василь говорить простіше: «Михайле, це не перший і не останній абсурд від Іллі...» Але питання дещо складніше: саме Ілля написав цинічні статті (журнал «Вітчизна») про творчість Миколи Воробйова та Віктора Кордуна, чим, вважаю, заклав психологічні підвалини для несприйняття поезії КШП й на тогочас, й – аж дотепер загалом. Скажімо, (інтелектуал) Базилевський у часописі «Кур’єр Кривбасу» нещодавно заявив, що «взагалі такої школи не знає». Отже, рецидив Іллі, як бачимо, спрацьовує бездоганно. Так і хочеться запитати: на чий млин воду лив?..
До поетичного угруповання київської школи Ви долучилися останнім. Що було близьким та цікавим для Вас є уже у створеному «киянами»-попередниками?
У Київ я приїхав не з порожньою торбою. Знайомилися без будь-якої зверхності один до одного, а коли багато чого начитав, то Кордун тільки й спромігся запитати: «Хіба це ти написав?». У «школі» ми стали один одному беззастережно цікавими, майже рідними (буває ж так!), вже не кажучи, скажімо, про пошуки у сферах інтуїтивного поетичного мислення, хоча кожен йшов у поезії своїм шляхом, що лише підкреслювало окремішню природність кожного. До того ж, ми були позбавлені будь-яких ілюзій щодо безмовного й бездумного оточуючого нас суспільства. Ми якось відразу відчули себе митцями. Поетика одного була безсилою розмити поетику іншого – всяк ставав недосяжним сам собою, отже про якийсь антагонізм не було й мови – між нами йшлося про чоловіче братство і тільки. Це святе почуття об’єднує й подосі, а творчість нехай говорить сама за себе.
Ваш погляд на сучасну українську модерну поезію. Який її стан та які її подальші перспективи? У чому зосереджена кінетична сила цієї поезії?
Поезія сама відповість про її стан, про тих, хто нею говоритиме, які торуватиме потоки мистецького буття. І в цьому, хоч скороченому, дороговказі – її (авторів) вибір на спромогу блукань серед небезпек чи виміру самоприродності текстового тлумачення. В цьому її самоуприсутнення в епопеях потоку ідеалів; десь ізвідсіля і самозбруньковує сила поезії. Сьогоднішній стан української поезії обнадіює, але не мені виписувати доконечне полотно її істинної спромоги – є інші, літературознавці, скажімо. Не моя це, вибачте, справа, надто вже самоіндивідуалізований.
http://www.litgazeta.com.ua/node/619
п. Наталю краще будьте моєю поклоницею, я обіцяю не палити свої вірші в пічці... В моїх віршах, по крайній мірі, є стержень, логіка, смисл. Ну і "ізюминка" трапляється...
А якщо серйозно та та вся їхня поезія - є простий набір слів і великі претензії на орігінальність...
В 60-ті роки за границею дуже були необхідні дісиденти... от їх і надрукували. А в нас, що із-заграниці, то уже взірець... І пішло-поїхало...
Поезія герметична, кубічна, вакуумна, архаїчна... Як її не називай, а вона далека від народу. Люди її не сприймають... Та й зрозуміло - бо часто там нема нічого поетичного... Може я трохи спрощую, але важлива суть...
Перевірте!!! Вийдіть на Хрищатик, чи Узвіз і почитайте людям цю поезію. Бийте себе в груди, говоріть, що це лауріати Державних премій... Побачите скільки людей буде Вас слухати, скільки спитає, де можна купити цю поезію...
А народ самий справедливий суддя. Бо для кого ж ці вірші писані. І ніякі завумні, високопарні, заковиристі слова не допоможуть...
А бідні студенти мучаться вивчаючи ці унікальні напрями поезії. Хто-то робить карєру на цьому - пише дисартації і т.д.
Комарі метушаться, а ліс наверху не шумить...
Он, колись Гоголь та Куліш, як критикували Шевченка?.. А народ сказав своє слово і він народний є поет.
А заграниця зараз не дуже шукає інтересних поетів в Україні.
Відпала політична потреба - і весь Інтерес...
Часто мені гірко за нашу Україньску Поезію. Часто наші поети задивляються на заграницю, або впадають в суперорігінальнісь і забувають для кого пишуть. Деж ті твори, які заставлялиб частіше битись серце, будили душу і запалювали вогонь в очах...
Не дуже вже хотілось це писати, але Ви витягнули цей біль з моєї душі...
Не знаю, що це дасть. Розширить Ваш кругозор, чи навпаки. Скажете, що я зовсім нічого не розумію в Україньскій ПОЕЗІЇ. От такий результат Вашого "насильства". Ви ж страшно добивались моєї відповіді... Правда такої дискусії, як з п. Смотричем, я не бажав би...
Творчих Вам успіхів...
Не переживайте, я так само думаю. Але на деяких сторінках цього сайту теж ідуть дискусії і "велібрики " шукають нове в поезії, тільки, ще на початковому рівні. Можу сказати, що про мої вірші він такої думки, як і Ви. Але останні я не показувала. Вони змінилися. Але я боюсь, що скаже "стала така, як і всі, я ж говорив не вчися на сайті писати, а вчися в Ігоря Богдана Антонича". Де його взяти? Цим Антоничем замучив. Можливо в нього є, не питала. Ну бачте, їх шанують, а іншим шлях перекритий. Він сприймає в мене тільки "Замовини" в народному стилі, бо не розуміє, що це таке і як його їдять. Мене бабуся -знахарка, колись навчила. Хоча є і в інеті, як таке писати.Але я там ще не читала. Пам`ятаю тільки бабусині настанови.
Наталля! Ви вже 10 раз нагадуєте мені, що Ви є фанатичною поклонецею Григоріва і Голобородька і, що вони є геніальні поети.
Повірив!.. Пішов в магазини, щоб купити Їхню поезію. Відповідають - нема і... не було. Невже вони її всю спалили в пічках на дачах?..
Читайте часопис " Кур`єр Кривбасу" там їх публікують, а скоро вийде у "Вітчизні". Готується нова збірка, я набирала вірші.У мене вони є , але я не можу виставляти поки не опублікують. Рекомендаціїї Д.Павличка. Ну, Ви ж знаєте, ця поезія "специфічна" тому йде в бібліотеки та студентам філологічних факультетів для вивчення. Філологи захищають кандидатські і докторські дисертації на цій поезії і ця стаття не виняток. Автор, філолог буде захищати дисертацію на його творчості.
Я не говорю, що вони геніальні, а говорю, що є й така поезія. Це їх винахід. А , хто хоче стати ПОЕТОМ і ввійти в літературу, щоб про тебе говорили та вивчали треба зробити винахід в поезії. А не просто злитися в сіру масу тисяч поетиків. Треба заявити про себе, як першовідкривача, чогось геніального, того, чого більше ні в кого немає. Передаю їх слова, які вони мені говорили.Так, ще часто читає лекціїї в Могилянці студентам .(Чомусь їх творчість там знають).Також запрошують інші вузи Львова та Івано-Франківська. Так, що мабуть в магазинах їх збірок і не буде Тож для науковців, а не для широкого перегляду. Виходять дитячі книжки, переклади поезій Райніса, з-під його пера.
Ні я не поклонниця, бо я їх поезію тільки почала розуміти. А до того, 15 років крутила пальцем біля скроні І це не реклама їх творчості.Вони зараз в "розриві", що ховаються від прихильників.
"Коли був молодим, то був не потрібен, а зараз, немов оси на мед позліталися..."сказав п.Михайло.
Це схоже на афорізми - короткі вислови, а взагалі у верлібрах повинен вірш мати сенс, я взагалі не критик, та і вірші пишу не дуже тому все, що мене чіпляє мимо мене не проходить
Прочитав поезії п. Григоріва в бібліотечці сайту(представник київської школи поезії). Боюсь попасти під вашу нищівну критику, але не ВРАЗИЛО... Дуже специфічна поезія.
Не сприймайте дуже близько мої слова до серця. Це моя думка...
З повагою
Дякую.Так специфічна.Я її не розуміла дуже довго. До 2010 року.А ознайомилася вперше мабуть 1995 року.Крутила йому біля скроні. А потім, коли він почав читати вірші із сайту і говорити мені, де не вистачає рим, де збитий ритм, хто пише під Блока, Єсеніна, Цвєтаєву, Пастернака та інш. І як це він скоро продовжує вже написані фрази і словосполучення першоавторів це мене вразило.Людина, яка багато читає, працює, знає на пам`ять поезію укр., російську, латвійську, білоруську, польську та інших.Займається перекладами Райніса, я теж була вражена.
Один раз я сказала, що "я теж можу так писати, як Ви".
-Ну правильно , зможеш, але це я винайшов і це тільки моє.
Вадим Крищенко поет-пісняр в своєму недавньому інтерв`ю теж сказав, що він за
винаходи в поезіїї. Вона не повинна повторюватися і переспівуватися іншими авторами.
Вже були Єсенін, Блок, Пушкін та інші.Треба мати своє обличчя в поезії. А писати римами може 1000 в день. Він за 5 хвилин мені видав 2 доволі великих вірша.Любе слово скажи- і одні рими, метафори, це, щось неймовірне. Це треба знати достоменно літературу і філософію. Так, поезія його, то винахід. Почитайте В.Голобородька. Рання поезія римована , а потім уже пішли інші вірші. http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154271
Зараз він професор у поезії і входить до Всесвітньої антології.
Цей віш був надрукованй теж в Літ. газеті на з-х сторінках мабуть.Одне і теж повторюється багато разів.То, що Ви скажете7
Я Вас не критикую, а підтримую. Але в офіційної поезії своє бачення всього того.
Хочу сказати, що в поетиці ціняться поетичні винаходи, знахідки.Так от видатого композитора і поета Білаша теж колись не приймали до СПУ. Головне що п.Михайло входив до тої комісії , що приймала до СПУ.А потім Мушкетик вговорив, бо почали звідусіль телефонувати. Пісенників не дуже люблять в СПУ. Рахують, що то є попса, а не класика.
Ну так їм і премії видають.За винаходи.
...зрозуміло! ...як Ви вважаєте,(Ви читали деякі мої вірші) я теж належу до "тих" поєтів, з котрих ви, маю на увазі ваших друзів,так глузуєте, що навіть згодні надрукувати їх твори як "нікчемність"??? ...ось тому я і знищив усі свої вірші з цього сайту, задавши собі питання; А судьи - КТО???
Ну, Ваші твори дуже гарні.Ви б прочитали те , що пишуть. До Вас їм далеко і далеко. Ну, якщо я читаю, а мої твори, я рахую не дуже. Я їх опусами називаю. То ті в 10 разів "опуси" від моїх, а не від Ваших.Від Ваших в 50 разів.
То Ви не рівняйтесь. Ви таких в літературі слів не знайшли б. А вони самі знаходять і пишуть на своїй, нікому не відомій мові. Ось, що. Гарні у Вас твори . Залюбки всі читали.
Дякую Як бачите, я ж не байки розповідаю про них- моїх друзів.Ми кожного дня спілкуємося.Сусіди. Двері в двері.Дуже грамотна і серйозна людина. А скільки збірок приходить по пошті до нього від таких сайтників? Я читаю, то зо сміху падаю. Колись виставлю мабуть віршечки ті. Нехай інші оцінять. А то гроші є , то клепають ті збірки по 3 в рік. А як поета Ви його не заєте і прізвища не чули ( це я про тих поетів, що збірки свої висилають). Ось автор цього інтерв`ю і пропонує мені відредагувати мої опуси і випустити збірочку на дуже високому рівні.Як Ви гадаєте, згоджуватися?
Дякую. Це я виставила для ознайомлення з сучасними поетами, які вже, щось своє привнесли в поезію та і в літературу в загалом. Це мій "вчитель", якому я набирала цю статтю для Т.Пастуха.
Тож для науковців, а не для широкого перегляду. Виходять дитячі книжки, переклади поезій Райніса, з-під його пера.
