До кабінету заходять люди і вмощуються на ньому. Дехто по-панськи розсідається, є такі, що всупереч будь-яким правилам етики закидають ногу на ногу, інші ж сидять причаяно, з відчаєм у очах, скромно склавши колінця докупки, тереблять пожмакану хусточку в руках.
Сьогодні в ньому сидить ангел. Він не вміє себе поводити у подібних закладах, невпевнено відповідає на запитання, плутається в поясненнях, зненацька замовкає, хмуриться.
-Ти справді хочеш стати людиною? – наче «удари молота і серця» гримить голос Посла.
- Я не впевнений, - стискає плечима знічено, - але хотів би спробувати.
- Цивілізація змінює. Ти більше не зможеш у водяній гладі роздивлятися своє обличчя, для цього тобі знадобиться дзеркало, ти втратиш відчуття часу і будеш прив'язаний до годинника, ти більше не посмієш зустрічати сонце на даху хрущовки - ти почнеш боятись висоти, ти більше не захочеш проводити ночі в горах, ти шукатимеш абсолютної тиші в двокімнатній із вимненим телевізором, телефоном, холодильником та світлами. Але не знайдеш її. Ти перестанеш дивитись в очі і говоритимеш банальні речі – стандартні слова ввічливості. Твої дні будуть складатися із потреб: мушу і варто. А слово "хочу" залишиться в минулому. І врешті – тобі дадуть чудне ім'я як мінімум з двох слів. Так ти станеш одним із тисяч та мільйонів – наближатимешся до життя, віддалятимешся від гармонії. Ти хочеш цього?
Ангел плакав. На його нижній губі яскравіла цятка крові – від надто стиснутих щелеп.
-Я тепер знаю, чому вони такі жорстокі один з одним і такі вразливі на самоті… мені шкода їх.
-Вони не мають спокою… встановлюють власні правила, самі ж від них страждають, один одного нищать і карають, а потім відвідують могили і тримають скорботу.
-Вони такі нераціональні…
-Вони – люди.
-Тоді я краще залишись міфічною істотою без громадянства та імені.
Ангел встав і пішов. Тільки начорному кріслі, як докір, залишилась біла пір'їнка з його крил…
