На деревах опадає останнє листя. Воно, підносячись вітром тихенько лягає на холодну землю. З кожним опавшим листочком зникають мрії і очікувані надії. А ми, не замічаючи цього топчемо їх і ще більше наші серця окутує холод і безнадія...
Скільки раз осінь плакала холодними дощами. Це не сувора погода, а сльози втраченого щастя покинутих... Пекучий вітер, що пронизує наскрізь все наше єство, немов би хоче заморозити те прекрасне, що ще тліє у нашому серці. А це похмуре і сіре небо, яке нависло над нами, вселяє страх, що ніколи вже не побачимо тих радісних сонячних днів. Ніколи більше вже не пізнаємо щастя.
Осінь! Скільки в цьому слові тривог, смутку. Скільки людей думали, що недоживуть до весни. Останні листочки, немов уривки з щоденника підлітка, в якому описані тривожні думки, вилито на папір наболіле. Осінь! Скільки таких впало в депресію, їх сковував холод і лютість наступаючої зими. Мерзнуло не лише тіло, а й душа.
Та я не боюся цього. Підніму те опале листячко, яке ще не втратило своєї краси. І повернуться мрії, сподівання. Я осушу сльози, які падали із твоїх очей. Прикличу сонечко, воно осяє все навкруги, зігріє ласкавим проміннячком і цим розпалить все те, що здавалося безнадійно втрачене... А теплий вітерець прийдешньої весни примчить до тебе. Він - мій посланець. Окутає тебе ніжним теплом і прошепоче тихенько на вушко: "Коханий, не сумуй..."
Гарно. Не зміг зупинитися, поки не дочитав все Вами опубліковане. Успіхів! 
