А правду казав - біль ніколи не згине,
Пручатиме душу, зїдатиме силу.
І час не поможе, бо він лише плине.
Та й хай! - не змирюся, не змерзну, не згину!
Хай точить цей біль мої вадливі рани,
Щоб більше ніколи не було омани,
Щоб більше ніколи не хтіла зіграти -
Чиїсь дифирамби серцеві займати.
Я мала навчити і мала навчитись,
Та принципи змішувать завш не годилось.
Підтримки не буде - мабудь, не судилось.
Зостанусь образою, хоч і не хтілось.
Твоє надскладне, надстрокате, глибинне,
Даремно пізнала - вважала набридне,
А стало цікавим оте, непомірне -
Раниме і сильне, прекрасне й огидне.
Я їла тебе, бо чудове начиння
Життя в тебе вклало, згубивши терпіння
Я врешт зіпсувала улюблену страву -
Зробила нестерпним той смак для загалу.
