Вечір… звичайнісінький вечір… За вікном точать теревені ліхтарі, кудись поспішають автомобілі, щось нашіптує місту легкий весняний вітерець, а я сижу в величезній бетонній коробці, слухаючи тишу, і зрідка поглядаю на монітор свого комп’ютера, чекаю на тебе… І ось проти твого прізвища засвітився довгоочікуваний значок «Online». Нарешті. Довго дивлюся на твою сторінку, та написати не наважуюсь. Дивна, а, можливо, просто дурна. Чесно кажучи, й писати тобі нічого. Усе, що я зараз відчуваю можна вкласти в 10 літер, але рука черговий раз не піднімається. Це продовжується не день, не тиждень і навіть не місяць. Вже добрих півроку я живу одним «кохаю тебе». Часом мені здається, що ця гостра форма починає набирати ознак хронічної хвороби. Навіть не знаю, добре це чи погано. Мабуть, і добре, і погано одночасно. Хоча, ні. Мабуть, все ж таки погано, бо ще місяць і це хронічне кохання перетвориться в звичайну шизофренію. І тоді… пряма мені дорога до жовтенького будиночку з м’якими стінами і ванільною стелею. Хочеш, що б я там опинилась? Знаю, що не хочеш. Але і змінювати нічого не поспішаєш. Як і раніше мовчки спостерігаєш за тим, що я роблю, іноді кидаєш свої короткі репліки, а я все більше і більше розчиняюся в тобі. Ось так і живемо обоє в одному світі: ти в собі і я в… тобі. І ми обоє просто до нестями закохані… в тебе. Хоча б у чомусь наші смаки співпали.
