- Ти мій вишнячок куштувала? – питає бабця Марина, дибаючи непевними вже ногами до старовинного буфета.
- Та, я ж не п’ю, баб-Марино!
- А ти не пий, ти тільки понюхай! – по кухні повіяв запах мого дитинства: вишневого саду біля Роставиці, обійстя моєї прабаби Катерини, її старих теплих долонь. Нам, правнукам, баба давала за обідом по ложці вишняку «для апетиту». Мама страшенно сварилась, проте, алкоголіком ніхто з нас не став.
- Що, пахне? – вириває мене із спогадів голос баби Марини, – гарний вишнячок, антикризовий.
- Який? – аж підстрибую я, так незвично і кумедно звучить те слово із уст вісімдесятилітньої сільської бабусі.
- Антикризовий, – чого злякалась? – з гідністю говорить бабця, – ти думаєш, як я стара, то вже й не розумію нічого, й не знаю. Он зять телевізора майже нового віддав. Собі іншого купив, плазмового (знаєш такі?). Сам уже на пенсії, а все туди ж, за молодими ганятись. То я й дивлюсь. То новини, то «Свободу слова» й інші передачі політичні.
А навіщо ж ви про політику дивитесь? Може б краще серіали якісь?
- Та нащо мені ті серіали, я тільки серджусь від них! Ну, хто таке знімає! Краще б про моє життя зняли, – ото був би серіал, – куди там.
- А політика Вас не сердить?
- Ні, у політиці я розбираюсь. Я тобі скажу, політика – це така річ, де сердитись, сваритись чи сильно радіти взагалі не можна. От дивись, як раділи ми всі після Майдану, у радості нам здавалось, що просто завтра почнеться нове життя, сите та багате. А як виявилося, що після перемоги треба це життя самим будувати, розсердились і Ющенка, бідного, у всьому зробили винним. І сердитись у політиці сильно не можна. Я от було з дідом своїм покійним як сварюсь, то такого часом йому наговорю, такого накричу. А потім відійду, подумаю: тю, дурна, нащо оце було таке глупство казати? А все гнів! Коли людина спокійна, вона все зовсім по іншому бачить, ніж коли зла, чи роздратована. А політика, ти ж розумієш, – річ серйозна, тут у роздратуванні чи гніві можна такого наробити, – і країні непереливки та й самому перед людьми сором, – усе ж по телевізору показують. Он депутати побились, – а як потім своїм домашнім в очі дивитись, у них же й діти та й онуки є? А що, хіба люди розбиратимуться, хто з тих «бійців» правий – хто винуватий? Просто пальцем отако покрутять (бабця крутить вказівним пальцем біля скроні): «тю, дурні якісь!». Заміть, – лукаво усміхається, – усі дурні – і праві й винуваті. А все емоції, – баба Марина старанно вимовляє вчене слово, – річ у політиці геть не потрібна.
- То, може Ви, баб-Марино, і про кризу думаєте?
- А що тут думати? Жити треба. Я хоч і стара, а пам’ять у мене гарна. Хіба на моїй пам’яті були такі часи, щоб кризи не було? Я от голод пам’ятаю. Так ми плакали, що нема що їсти, а мати з бабою плакали, що нема що нам дати. Потім баба полізла на гору у сараї та знайшла гречані висівки, – як вони туди попали? – ото потроху варила з них такий кисіль. Так ми й дожили до лободи, а то вже й пухнути почали.
А як у війну у Германію нас забирали! Я вісім раз тікала, останній вже з-під кордону, там зі своїм дідом і познайомилась. Він за руки на рейки мене опустив з вагону, коли на станції малій стояли і сам виліз. Так ми на рейках і лежали поки поїзд рушив, а мене поліцай з останнього вагону побачив і вистрілив, – у ногу поранив. Так дід (молоденький був!) на спині мене додому приніс. А після війни я бригадиром буряководів була, то хіба раз на спині мішки з буряками через річку переправляли, – а вода холодна, жовтень, там і здоров’я підірвала. Таке життя, – зітхає баба Марина, – А ти думаєш у нас була така паніка, як оце зараз? Може ми бідні були, то нам нічого було втрачати, крім життя?.. А зараз від загрози втратити гроші люди так панікують, хоч кожен знає – з голоду не помре, не ті часи. Я як думаю. Оця криза – не проста річ, не випадкова. Дивись, Бог, коли євреям розказував через Мойсея, як треба жити, заповідав, щоб кожні п’ятдесят років був один ювілейний рік. Це у нас ювілей – коли людині скількись там стукне. А у них було не так. Кожних п’ятдесят років треба було землю, що за борги забирали повернути назад власникам, рабів відпустити разом із майном на волю, і борги усі прощалися. Це був ювілей. Звісно, зараз усе змінилося. Крім Бога, звичайно. У Нього порядок від політичної влади не залежить. Тому замість ювілею і є криза. Все те саме. Подивись: є у нас багаті злочинці, що людські гроші на свій бізнес використали? Є! Є у нас багатство, що наче мильна бульбашка з кредитів надута? Є! Є у нас боржники, що у рабство до банків через своє невміння грошима розпорядитись потрапили? Є! Є такі, що крали у людей і держави, є й такі, що вбивали, щоб капітали наскладати. То що з ними робити? От для них і криза.
– Так то воно, може, й так. Однак, і не бізнесмени від кризи теж постраждають.
- Хто сказав? – сердиться баба Марина, – то ви, – молоді й безтолкові, думаєте, що Богу все одно, чи правий, чи грішник. А насправді – ні. Тобі чого боятися? Ти гроші крала? Ти собі статті та вірші пишеш, то й пиши.
- А як мені зарплати не вистачить?
- То краще пиши, – зі сміхом наказує баба Марина, – он, програму антикризову напиши.
- Я б написала, а хто складе?
- А що там складати?! Он дивись на столі є картопля смажена, – гарно уродила в цьому році, гріх жалітись. Хто не ледачий, без картоплі не зимуватиме. Он сало. Ти покажи мені таку хату, де нема сала, – і я покажу тобі, хто такі ледарі з ледарів.
- У мене, бабцю, сала нема, я кабанчика не тримаю.
- Ти зараз що їси? – строго питає баба.
- Сало, – кажу розгублено, і розумію, куди вона хилить.
- То-то й воно, будеш людям корисною, без сала не залишишся. Огірочки я сама виростила, сама маринувала. Мій дід усе було сміявся: моя баба як що замаринує, – одне слово – Марина. Курочок десяток держу, на яєчню вистачає. Це з роками людина розуміє, що «жолудок» – утроба ненаситна, спробуй-но почни йому потакати – біда! А для ситості багато людині не треба: скибка хліба, пару яєць та шматочок сала – от і вся антикризова програма. А, нє, – згадує раптом бабця Марина, – ще вишнячок антикризовий. Я його замість валер’янки собі крапаю. По двадцять крапель – не більше. Страх, п’янства не люблю. А ти не переживай. Он у тебе техніка якась до столу прикручена. Що воно?
- В’язальна машина.
- То ти й в’язати вмієш?
- Вмію, колись тільки дякуючи цій машині і виживали, коли зарплату по півроку не платили.
- Тю, молоде-дурне, то чого ти журишся. Зв’яжеш мені теплого жилетика, а я тобі картопельки насиплю, та сальця уріжу, так разом цю кризу і переживемо. От тільки знаєш… – баба ніяково замовкає… – все мені хотілось тих японських «сушів» скуштувати. Що воно таке, ти пробувала?
- Пробувала, бабцю, Ваше сало смачніше!
19.10.2009
ID:
236456
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2011 15:54:57
© дата внесення змiн: 23.01.2011 15:54:57
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
А ви з нашими місцевими поетами спілкуєтесь?
