А вона із портрету плакала
Гірко-гірко… Полинний смак.
Терпкі сльози з портрету капали
Майже в душу… шкода, не в такт.
Стогодинне мовчання вірності,
Стогодинне ридання зрад.
У очах, що хотіли вічності,
Краплі-сльози, неначе град.
Два смарагди з бурштинним відблиском
Споглядали за світом мрій…
А на серці, кривавим відтиском,
Мерехтів крах її надій.
І вона із портрету плакала...
Тлінно-тлінно димить душа…
В унісон тихо кішка нявкала.
Вона правду свою знайшла.
А годинник настінний цокає…
Через вічність вже буде мить.
Та картина… Не все твоє –
Що із рук в нас бува летить!
шикарно... проймає...
