Тепер ти знаєш, що таке любов?
Тепер ти знаєш, що таке самотність?
Це не тоді, коли ти один. Ти можеш бути оточений сотнею, тисячею людей, і не просто людей, - це можуть бути твої друзі, близькі родичі. Але й серед них ти самотній. І всі твої близькі далебі не близькі твоїм думкам, твоїй душі. Так, ти не один, але ти самотній.
Я знаю, де витоки тих магнітних річок, якими оповита душа, в яких захлинулася свобода. Я ніколи тебе не відпущу... Я ніколи тебе не впущу. Ні в оселю, ні в душу.
Твої руки назавжди скуті намистом пристрасті. Ти – полонений і ніколи не станеш вільним. Легіони моїх жарких слів, армії мого дихання, списи і колісниці моїх думок поневолили тебе. Я ніколи тебе не залишу. Ти п'янієш від горя, божеволієш від самотності, не знаходиш себе. Але я завжди прийду до тебе на допомогу. Я дам тобі надію. Хіба треба нам шукати мотив, причину, зачіпку... та все, що завгодно ...?
Ти тонеш, я знову і знову прямую до тебе у своєму дряблому човні. Біда в одному. Це море не має берегів. Мені нема до чого причалити, щоб дати тобі притулок. Мій маленький дряблий човен не витримає двох. Єдине, що я можу – виловити тебе з води, вдихнути у твої легені своє дихання і знову відпустити. І ти знову борсатимешся у безвиході, задихаючись від вічної боротьби, захлинаючись страхом і відчаєм.
Ось ти підіймаєш руки догори і з силою занурюєшся у воду. Темні води з радістю розступаються, щоб прийняти твоє змучене боротьбою тіло. Ти гадаєш, вони тобі допомагають? Я спостерігаю за тобою і, вже вкотре ти намагаєшся зробити це. Ще мить, і твоє тіло навіки залишиться у воді. Ти ніколи не піднімешся над водою. Але ні, я не дозволю тобі цього зробити, я ж бо поруч. Я ніколи тебе не залишу. Я завжди буду з тобою.
Ти намагаєшся відштовхнути мої руки, занурюючись у воду, вдихаєш її повними грудьми. Дурнику, тобі не вдасться піти. Любов безсмертна. Пам'ятаєш, я обіцяв, що ніколи тебе не залишу. Так і буде. Ми завжди будемо разом. Я ніколи тебе не відпущу. Вдих, поштовх, ще вдих і знову поштовх.. Так, так, ти знову почав дихати... Твої губи ворушаться, але голосу не чутно. Я читаю по губах: «Господи»...
У важку хвилину ми завжди згадуємо про Бога, про Вище, про Вічність. Але чомусь боїмося цїєї вічності. Але Бог і є – любов. І лише він направляє наші стопи на шлях праведний. Ми йдемо, ведучі любов'ю, в невідомий світ і намагаємося розгледіти у темряві. І в темному тунелі від факелів нашої любові нам іноді лишається лише кіптява. Але навіть на ній ми намагаємося накреслити імена наших коханих. А на наших долонях назавжди залишається темний слід кіптяви. Нам вже немає дороги до раю, нам не дозволено торкатися святих, щоб не заплямувати їх білосніжний одяг.
Може тому і не знаходить нас рука Господа, що боїться залишити темний слід в тунелях наших душ?
Ти беззвучно плачеш і тремтиш. Від холоду, від безсилля, від напруги і відчаю. І здається від цього холодне море стає ще більш бездонним. Твої очі повні ненависті, але ти просто не розумієш, наскільки вище за всі наші клопоти те єдине вічне і непереможне відчуття, яке примушує нас спалювати наші душі. Воно непереборне. Це любов. Хіба не про неї ти мріяв, хіба не вона потрібна тобі більш від усього на світі? Більше повітря і світла, більше життя. Хіба не вона? Тепер вона назавжди з тобою. Не втрать її. Не проміняй її. Ні на повітря, ні на світло ... ні на життя.
...
Тепер ти знаєш, що таке любов?
… Це море не має берегів.
Море
Теперь ты знаешь, что такое любовь?
Теперь ты знаешь, что такое одиночество?
Это не тогда, когда ты один. Ты можешь быть окружен сотней, тысячей людей, и не просто людей, - это могут быть твои друзья, родственники, близкие. Но и среди них ты одинок. И все твои близкие далеко не близки твоим мыслям, твоей душе. Да, ты не один, но ты одинок.
Я знаю, где истоки тех магнитных рек, которыми бывает окутана душа, в которых захлебнулась свобода. Я никогда тебя не отпущу... Я никогда тебя не впущу. Ни в дом, ни в душу.
Твои руки навсегда скованы ожерельем страсти. Ты – пленник и никогда не станешь свободным. Легионы моих жарких слов, армии моего дыхания, копья и колесницы моих мыслей поработили тебя. Я никогда тебя не оставлю. Ты пьянеешь от горя, сходишь с ума от одиночества, не находишь себя. Но я всегда приду к тебе на помощь. Я дам тебе надежду. Разве надо нам искать повод, причину, зацепку… да все, что угодно …?
…Ты тонешь, я снова и снова направляюсь к тебе в своей ветхой лодке. Беда в одном. У этого моря нет берегов. Мне не к чему пристать, чтобы дать тебе приют. Моя маленькая ветхая лодка не выдержит двоих. Единственное, что я могу – выловить тебя из воды, вдохнуть в твои легкие свое дыхание и снова отпустить. И ты снова будешь барахтаться в безысходности, задыхаясь от вечной борьбы, захлебываясь страхом и отчаянием.
Вот ты вскидываешь руки вверх и с силой погружаешься в воду. Темные воды с радостью расступаются, чтобы принять твое измученное борьбой тело. Ты думаешь, они тебе помогают? Я наблюдаю за тобой и, уже в который раз ты пытаешься сделать это. Еще мгновение, и твое тело навеки останется в воде. Ты никогда не поднимешься над водой. Но нет, я не позволю тебе этого сделать, я же рядом. Я никогда тебя не оставлю. Я всегда буду с тобой.
Ты пытаешься оттолкнуть мои руки, погружаясь в воду, вдыхаешь ее полной грудью… Глупышка, тебе не удастся уйти. Любовь бессмертна. Помнишь, я обещал, что никогда тебя не оставлю. Так и будет. Мы всегда будем вместе. Я никогда тебя не отпущу. Вдох, толчок, еще вдох и снова толчок…. Вот, вот ты снова начал дышать… твои губы шевелятся, но голоса не слышно. Я читаю по губам: «Господи»….
В тяжелую минуту мы всегда вспоминаем о Боге, о Высшем, о Вечности. Но почему-то боимся этой вечности. Но Бог и есть – любовь. И только он направляет наши стопы на путь праведный. Мы идем, ведомые любовью, в неведомый мир и пытаемся рассмотреть в темноте. И в темном тоннеле от факелов нашей любви нам иногда достается лишь копоть. Но даже на ней мы пытаемся начертить имена наших любимых. А на наших ладонях навсегда остается темный след копоти. Нам уже нет дороги в рай, нам не позволено прикасаться к святым, тобы не запятнать их белоснежные одежды.
Может потому и не находит нас рука Господа, что боится оставить темный след в тоннелях наших душ?
Ты беззвучно плачешь и дрожишь. От холода, от бессилия, от напряжения и отчаяния. И кажется от этого холодное море стает еще более бездонным. Твои глаза полны ненависти, но ты просто не понимаешь, насколько выше всех наших хлопот то единственное вечное и непобедимое чувство, которое заставляет нас сжигать наши души. Оно непреодолимо. Это любовь. Разве не о ней ты мечтал, разве не она нужна тебе больше всего на свете? Больше воздуха и света, больше жизни. Разве не она? Теперь она навсегда с тобой. Не потеряй ее. Не променяй ее. Ни на воздух, ни на свет, … ни на жизнь.
…
Теперь ты знаешь, что такое любовь?
…У этого моря нет берегов.
ID:
162767
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 24.12.2009 20:38:56
© дата внесення змiн: 24.12.2009 20:38:56
автор: grey
Вкажіть причину вашої скарги
|