Пелюстки
1
Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.
2
По небу, спотикаючись об сонце, гуляла підпила хмарка.
3
Збуджено нявчать коти, а мені байдуже, бо тебе немає поруч.
4
Я маленький мухоморчик, що виткнувся на полі, де товчуться бегемотики.
5
Сіре море стелить білу піну, що на мить скляніє біля ніг.
6
Тиша засипала втомлене місто, тільки кроки випадкового перехожого не коряться ночі.
7
Зморений день випив кухоль темного пива і сутінками поклав руку на плече старого майора.
8
Вода за вікном дзюркоче, треться кіт об ноги, посміхається мила, додивляючись ранковий сон.
9
Через прочинене вікно на пожовклий папір падають сніжинки, немов химерні рими.
10
Я бачив розумника, що плюндрував своє життя, спотворюючи коментарями думки генія.
11
Я сумував, я малював тебе на тихім плесі олівцем зітхань.
12
Два гідроплани кружляли над бухтою, наче бабки, що виконують танок кохання.
13
Гуляла віхола у лісі. А я у віхолі гуляв.
14
Тяжко, о Кірне, бути в юрбі, одна частина якої в іншу кидає каміння, та ще важче закликати до милосердя, стоячи поміж ними.
15
Вона була найкращою, тільки я не міг їй відкритися, бо гріх таку душу вихолоджувати відчаєм.
16
Навколо мене вирувала тиша, бо люди все писали казочки одне на одного, як у часи минулі. А втім, часи однакові завжди. Отож навколо тиша вирувала.
17
Все, що є – від Нього. І сонечко зранку, і тістечок смак, і почуття полегкості після покаяння, і сльози – рідкі гості.
18
Ми приречені на втрату, бо нас мало, надто мало одне для одного.
19
З узбіччя дороги відкривається плесо степової річки. На воді доріжки ліхтарів, а небо, мов галявина вкрита кульбабами.
20
Жінки усі на дотик, як запах розквітлих півоній. Розплавився шлях і навіть мухам ліньки літати.
21
Вона була першою, хто освідчився мені в коханні, і не останньою, хто збрехав.
22
Дурна епоха.
Годинники живуть своїм буттям, а час розгубився і щось жалюгідно белькоче.
23
Солодкий вульгарний запах сімнадцятилітніх панянок. Я стояв на сходинках старого тролейбусу, що подарував мені цілу зупинку з мого минулого.
24
Є прості істини, майже банальні в своїй простоті. Але на них стоїть світ людський.
25
Літає листя, мов перелякані птахи. І небо таке голубе, аж крижане. Ця осінь, як межа, переступивши яку треба давати відповіді і бути собою. Народжується епоха гекзаметру.
26
Вища мудрість життя в позначеному смертю. Вища мудрість смерті в позначеному вічністю.
27
Прегарні мрії не приносять дива, бо дійсність – здебільшого зрада порцелянових мрій.
28
Люблю серпневі зорі, що сяють обіцянкою щастя. А зараз ці зорі сховалися за хмарами, неначе їм соромно за мої розбиті надії.
29
Ця епоха навчена вбивати. Ти можеш пролити хоч цебро чужої крові, але пам’ятай: у святих і душогубців одна дорога до вічності. Тільки вічність у них геть не однакова.
30
Із дорученням зворотнім написав собі листа, але втік від листоноші.
31
Переповнений прихожанами той храм був порожнім.
32
Гори жевріли, наче велетенські вуглики. Ще мить до заходу сонця.
33
Моє минуле і моє сьогодення докоряли мені в моїх ранкових снах, а моє завтра дивилося на ліхтарик крізь келих червоного вина і посміхалося ледь помітно.
34
Тримав на руках її сина і згадував перше дитяче кохання, схоже на травневу квітку.
35
Над урвищем голі дерева,
Схожі на в’язнів перед розстрілом.
Січнева відлига.
36
“Пить піду!” –
Співає перепілка.
Цикад цвіркотіння.
37
Ковил – трава тріпоче.
І кленів шепочеться гілля.
Липневий вітер.
38
Згадуючи дитинство.
Через річку червоний міст
Збудувало вечірнє сонце.
Виспівують жаби й цикади.
39
Зорі, наче стиглі абрикоси.
В полі чути шерехтіння:
Крадуть кукурудзу.
40
Рвучкий квітневий вітер.
І дітлахи розправляють плащі
У марних спробах злетіти.
41
Перед малюнком.
Зал збільшився від світла,
Що заклякло перед шматком паперу
З його притлумленими кольорами.
42
Метеорит пролетів.
Абрикоса упала
І злякала стару мишу.
43
Я приніс з морозу величезне яблуко і підніс до твого обличчя. Від запаху, свіжого запаху ти прокинулася і посміхнулась щаслива.
44
Кульбаби, кульбаби всюди, ніби Крез вирішив позбавитись золота, а Сущий перетворив те золото на пух і розвіяв.
45
Дивлюсь на тебе і завмираю так, наче вийшов з хащі на галявину, де цвітуть сотні папоротей. Дивлюсь на тебе і гублю слова, бо не можу скласти думку, щоб передати свої почуття.
46
Цуценя налякало метелика,
Що злетів над пахощами півонії
І зник у ранковій прозорості.
47
Сміється море.
Вітерець над водою
Грається з чайками.
48
Містечко на схилах гори, наче сімейка червоноголовців, що визирають з трави. Над теракотовими дахами, над покрученими соснами і аквамарином заливу лине дзвонів передзвін.
49
Після пожежі.
Із каменю гори стирчать обгорілі кипариси, схожі на чорні шпичаки, що проштрикнули небо. Марне Зефір намагається їх оживити.
50
Якби ж то люди так вперто прокладали дороги спасіння, як цю дорогу в скелях…
51
Обгорілі дерева на схилах гори схожі на плем’я чорношкірих, яке поспішає до бою. Над самою кручею кілька сосен, вцілілих при пожежі. Ці сосни, наче вояки, що готові достойно зустріти смерть.
52
Південний вітер розправив прапорці моторних катерів. У білій сукні темноволоса панна чекає на причалі.
53
Буденний крах.
Вершину почуття вже пройдено, а все здається, що вершина.
54
Я прокидаюсь, думаю і помічаю, як неважливе, дрібне та сіре стає сутністю нашого життя, а ми віримо, що це вбоге пищання – вишукана симфонія.
55
В павутинні нудьги заплутався квітневий вечір. Накрапає ледащо дощ і равликами повзуть хвилини, немов зупинився час.
56
Спека невтомна, як монологи радіоприймачів. Червневий вечір.
57
Ковток нічної тиші, що гуде розмірено, як трансформатор, що тече цівкою води з крану на кухні. Ще мить і тебе не стане: розчинишся в порожнечі своїх думок, загубитися назавжди в неможливості протистояння.
58
Метелик на мить закляк на камені дивною квіткою і зник в гущавині ближнього дерева.
59
Тліє листя, як останні тижні в місті, де мешкає твоя пам'ять. Розлука схожа на листоношу, що помилився адресою.
60
Який мороз!
Чуже місто гріється в дешевій забігайлівці доброю старкою.
61
Далеко потяг. Собаки валують. Хочеться спокою, сосен скрипу. Настрій вирівняти, як доріжку в сквері, щоб не вибоїв.
62
Три місяці чекали парасолі
Цей вересневий дощ.
Всміхається грибник.
63
На сонечку вовнянки
Акації торішній лист.
Південний вогкий ліс.
64
Між небом і землею
Три тисячі ниток.
Пожовкле листя падає в калюжу.
65
Затужавілий час.
Ранкова сутінь
І бубоніння жовтневої зливи.
66
Зірки, як звільнені серця
Ледь тріпотять під вітерцем.
Я знову пригадав червневі ночі.
67
Над жовтим полем
Завмирає сонце
І проміння чеше об стерню.
68
На перший сніг лягає листя жовте. Який чудовий килим, подивися, гаптує листопад.
69
Волога волосся грабує хвилини сну. У думок якась протиприродна прозорість, немов би слова розчиняють у кислоті до стану єдиного звуку.
70
Листопад, як гола правда, чорнів грязюкою похмурий та непривабливий.
71
Перша птаха над озером Басів Кут. Старий жебрак збирає пляшки після нічної гульби веселих компаній. А водоспад шумить і вдень і вночі.
72
На чорній гілці горобець зустрічає зиму, наче безпритульний жалюгідну старість. Місто принишкло в передчутті першого снігу.
73
Пелюстка осінньої квітки лягла на хвилю і злякала маленьку рибку, що хотіла побачити сонечко.
74
Напрочуд теплий вересневий вечір. В імлі зникає жінка світлокоса, і підлітків веселі голоси.
75
Шерехтіння листя, що опадає долі, наче згадка про наше минуле, в якому були павутинка на лівій щоці і вологий запах грибів.
76
Могила схимника.
У присмерку надгробку поруч
Жовтіють чорнобривці.
77
Немов зимове хутро, сніг сповзає і відкриває непривабливість околиць. Труп безпритульного із люку дістають.
78
В запустінні оселя серця і в недбанні. Дух Святий віддалився, а засмучений Ангел терпляче чекає за дверима очищення захланного обійстя.
79
Без діла лежу цілий день. Розсудливий скаже, що лінивий схожий на мерця. Неправда: милуюся фіалкою на підвіконні.
80
Світло вуличних ліхтарів сотнями променів пронизує авто, а небо аж срібне від сяйва місяцю, що причаївся за хмарою.
81
Вікна сусідського будинку виблискують під сонцем – безшумна пожежа жовтневого вечора.
82
Тихий хрускіт снігу під ногами.
Зорі мерзнуть в порожньому небі,
А обличчя червоне, як вогник.
83
На квітці кульбаби маленька пір’їна і крапля роси.
84
Самотня ворона в сірому небі пригнічує настрій.
Брудна вода хлюпотить під ногами.
Зіпсований грудень.
85
Зв’язки поміж темрявою, переповненою морем з його пароплавами, і світлом маяка. Стоїш за штурвалом і відчуваєш, як цей вогник утримує гармонію простору.
86
В старому селі, де зруйновано церкву, де люди замордовані буденністю, смерть така звична.
87
Північно – західний вітер кидає на промерзлу землю лапатий сніг. Буденно з’являється зима, і відчуваєш сповитий смутком спокій.
88
Поет спочиває.
Сосни скриплять під вітром,
Падають голки на тіло,
Що в гамаку спочиває.
89
Над обрієм ранкова зірка. В імлі дві постаті рибалок: їх кроки розчиняються в переспіві жаб і цикад.
90
В яблуневому саду гріємося навколо вогнища. Перша ранкова паморозь.
91
Згадуючи дитинство.
Сиджу на підвіконні старої мазанки. За шибкою бабуся несе оберемок дров, залишаючи сліди на килимі першого снігу.
92
В тумані над похмурим дачним селищем кружляє гайвороння. Напівголі берези, перелякані пташиним граєм, втрачають залишки жовтневого вбрання.
93
За вікном шумить марудний дощ, а старенька кутається в плед, зігріваючись спогадами.
94
Запах цієї дівчини – перукаря, як привід для нищівної поразки у війні за власну цноту.
95
Над тихою рікою діброва майже гола. За дібровою заводські труби утримують чавунне литво хмар, наче хочуть зберегти волошкову незайманість обрію.
96
Господь Володар вічностей та часів силами своєї благодаті і любові береже безгрішні дитячі усмішки, як найкращі згадки про наше минуле.
97
В башті старого замку дівчинка грала на клавесині. О, якими ж недоречними здавались сучасники, авто і цистерни з пальним.
98
Вистукує годинник, підганяючи найкоротшу ніч. Прохолода не встигне приспати мою втому.
99
20 сторіччя.
Цей перстень на вітрині антикварної крамниці двічі знімали з мерця, один раз конфісковували і тричі крали.
100
На пероні в Конотопі продають вареники і картоплю. На пероні в Конотопі я надихатись не можу словами і запахами Вітчизни.
101
Пролітаючи над Шепетівккою, так хотілося стати вітром, щоб шугати понад лісами, аж поки вечірнє сонце не зникне за небосхилом.
102
Земля – це чабрець, що п’є бензин замість води і відчуває пестощі розпеченої гуми коліс авто. Ми впевнені, що настане завтра, а якщо не настане, то відчуємо лише звірячий жах, і нічого, крім жаху.
103
Нічого не хочеться, тільки дивитися в небо, мовчати, і думки не мати, і навіть бездумністю не хвилюватись. Просто дивитися в небо, мати маленьку надію, що думка народиться зовні, і стане раптово моєю.
104
Мій день вже злинув. Я не бачу сонця. Дивлюсь на двір, самотній без конвалій, що повсихали ще торік.
105
Чого це ви завели про кохання? Кохали б так, як я у ті роки, коли душа ятрила, мов жарина, а серце кричало жабою в пащеці старого вужа.
106
Ісидор Петрович пояснює вірші – такий у сердеги фах. Він розтлумачить мої думки, і чому я не думав інакше. Його вироки більш реальні, ніж Рим на семи пагорбах.
107
Як добре всміхатися зранку і всміхатися, засинаючи. Якби позбутися пекла в своєму серці, то може і кінця світу ми б не спізнали?
108
То що нам Гекуба? Невтішна стара, котрій не вистачить сліз, щоб оплакати своїх дітей. То що нам Україна? Чи вистачить у нас мужності, щоб любити її, тамуючи свої печалі і свою слабкість?
1
Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.
2
По небу, спотикаючись об сонце, гуляла підпила хмарка.
3
Збуджено нявчать коти, а мені байдуже, бо тебе немає поруч.
4
Я маленький мухоморчик, що виткнувся на полі, де товчуться бегемотики.
5
Сіре море стелить білу піну, що на мить скляніє біля ніг.
6
Тиша засипала втомлене місто, тільки кроки випадкового перехожого не коряться ночі.
7
Зморений день випив кухоль темного пива і сутінками поклав руку на плече старого майора.
8
Вода за вікном дзюркоче, треться кіт об ноги, посміхається мила, додивляючись ранковий сон.
9
Через прочинене вікно на пожовклий папір падають сніжинки, немов химерні рими.
10
Я бачив розумника, що плюндрував своє життя, спотворюючи коментарями думки генія.
11
Я сумував, я малював тебе на тихім плесі олівцем зітхань.
12
Два гідроплани кружляли над бухтою, наче бабки, що виконують танок кохання.
13
Гуляла віхола у лісі. А я у віхолі гуляв.
14
Тяжко, о Кірне, бути в юрбі, одна частина якої в іншу кидає каміння, та ще важче закликати до милосердя, стоячи поміж ними.
15
Вона була найкращою, тільки я не міг їй відкритися, бо гріх таку душу вихолоджувати відчаєм.
16
Навколо мене вирувала тиша, бо люди все писали казочки одне на одного, як у часи минулі. А втім, часи однакові завжди. Отож навколо тиша вирувала.
17
Все, що є – від Нього. І сонечко зранку, і тістечок смак, і почуття полегкості після покаяння, і сльози – рідкі гості.
18
Ми приречені на втрату, бо нас мало, надто мало одне для одного.
19
З узбіччя дороги відкривається плесо степової річки. На воді доріжки ліхтарів, а небо, мов галявина вкрита кульбабами.
20
Жінки усі на дотик, як запах розквітлих півоній. Розплавився шлях і навіть мухам ліньки літати.
21
Вона була першою, хто освідчився мені в коханні, і не останньою, хто збрехав.
22
Дурна епоха.
Годинники живуть своїм буттям, а час розгубився і щось жалюгідно белькоче.
23
Солодкий вульгарний запах сімнадцятилітніх панянок. Я стояв на сходинках старого тролейбусу, що подарував мені цілу зупинку з мого минулого.
24
Є прості істини, майже банальні в своїй простоті. Але на них стоїть світ людський.
25
Літає листя, мов перелякані птахи. І небо таке голубе, аж крижане. Ця осінь, як межа, переступивши яку треба давати відповіді і бути собою. Народжується епоха гекзаметру.
26
Вища мудрість життя в позначеному смертю. Вища мудрість смерті в позначеному вічністю.
27
Прегарні мрії не приносять дива, бо дійсність – здебільшого зрада порцелянових мрій.
28
Люблю серпневі зорі, що сяють обіцянкою щастя. А зараз ці зорі сховалися за хмарами, неначе їм соромно за мої розбиті надії.
29
Ця епоха навчена вбивати. Ти можеш пролити хоч цебро чужої крові, але пам’ятай: у святих і душогубців одна дорога до вічності. Тільки вічність у них геть не однакова.
30
Із дорученням зворотнім написав собі листа, але втік від листоноші.
31
Переповнений прихожанами той храм був порожнім.
32
Гори жевріли, наче велетенські вуглики. Ще мить до заходу сонця.
33
Моє минуле і моє сьогодення докоряли мені в моїх ранкових снах, а моє завтра дивилося на ліхтарик крізь келих червоного вина і посміхалося ледь помітно.
34
Тримав на руках її сина і згадував перше дитяче кохання, схоже на травневу квітку.
35
Над урвищем голі дерева,
Схожі на в’язнів перед розстрілом.
Січнева відлига.
36
“Пить піду!” –
Співає перепілка.
Цикад цвіркотіння.
37
Ковил – трава тріпоче.
І кленів шепочеться гілля.
Липневий вітер.
38
Згадуючи дитинство.
Через річку червоний міст
Збудувало вечірнє сонце.
Виспівують жаби й цикади.
39
Зорі, наче стиглі абрикоси.
В полі чути шерехтіння:
Крадуть кукурудзу.
40
Рвучкий квітневий вітер.
І дітлахи розправляють плащі
У марних спробах злетіти.
41
Перед малюнком.
Зал збільшився від світла,
Що заклякло перед шматком паперу
З його притлумленими кольорами.
42
Метеорит пролетів.
Абрикоса упала
І злякала стару мишу.
43
Я приніс з морозу величезне яблуко і підніс до твого обличчя. Від запаху, свіжого запаху ти прокинулася і посміхнулась щаслива.
44
Кульбаби, кульбаби всюди, ніби Крез вирішив позбавитись золота, а Сущий перетворив те золото на пух і розвіяв.
45
Дивлюсь на тебе і завмираю так, наче вийшов з хащі на галявину, де цвітуть сотні папоротей. Дивлюсь на тебе і гублю слова, бо не можу скласти думку, щоб передати свої почуття.
46
Цуценя налякало метелика,
Що злетів над пахощами півонії
І зник у ранковій прозорості.
47
Сміється море.
Вітерець над водою
Грається з чайками.
48
Містечко на схилах гори, наче сімейка червоноголовців, що визирають з трави. Над теракотовими дахами, над покрученими соснами і аквамарином заливу лине дзвонів передзвін.
49
Після пожежі.
Із каменю гори стирчать обгорілі кипариси, схожі на чорні шпичаки, що проштрикнули небо. Марне Зефір намагається їх оживити.
50
Якби ж то люди так вперто прокладали дороги спасіння, як цю дорогу в скелях…
51
Обгорілі дерева на схилах гори схожі на плем’я чорношкірих, яке поспішає до бою. Над самою кручею кілька сосен, вцілілих при пожежі. Ці сосни, наче вояки, що готові достойно зустріти смерть.
52
Південний вітер розправив прапорці моторних катерів. У білій сукні темноволоса панна чекає на причалі.
53
Буденний крах.
Вершину почуття вже пройдено, а все здається, що вершина.
54
Я прокидаюсь, думаю і помічаю, як неважливе, дрібне та сіре стає сутністю нашого життя, а ми віримо, що це вбоге пищання – вишукана симфонія.
55
В павутинні нудьги заплутався квітневий вечір. Накрапає ледащо дощ і равликами повзуть хвилини, немов зупинився час.
56
Спека невтомна, як монологи радіоприймачів. Червневий вечір.
57
Ковток нічної тиші, що гуде розмірено, як трансформатор, що тече цівкою води з крану на кухні. Ще мить і тебе не стане: розчинишся в порожнечі своїх думок, загубитися назавжди в неможливості протистояння.
58
Метелик на мить закляк на камені дивною квіткою і зник в гущавині ближнього дерева.
59
Тліє листя, як останні тижні в місті, де мешкає твоя пам'ять. Розлука схожа на листоношу, що помилився адресою.
60
Який мороз!
Чуже місто гріється в дешевій забігайлівці доброю старкою.
61
Далеко потяг. Собаки валують. Хочеться спокою, сосен скрипу. Настрій вирівняти, як доріжку в сквері, щоб не вибоїв.
62
Три місяці чекали парасолі
Цей вересневий дощ.
Всміхається грибник.
63
На сонечку вовнянки
Акації торішній лист.
Південний вогкий ліс.
64
Між небом і землею
Три тисячі ниток.
Пожовкле листя падає в калюжу.
65
Затужавілий час.
Ранкова сутінь
І бубоніння жовтневої зливи.
66
Зірки, як звільнені серця
Ледь тріпотять під вітерцем.
Я знову пригадав червневі ночі.
67
Над жовтим полем
Завмирає сонце
І проміння чеше об стерню.
68
На перший сніг лягає листя жовте. Який чудовий килим, подивися, гаптує листопад.
69
Волога волосся грабує хвилини сну. У думок якась протиприродна прозорість, немов би слова розчиняють у кислоті до стану єдиного звуку.
70
Листопад, як гола правда, чорнів грязюкою похмурий та непривабливий.
71
Перша птаха над озером Басів Кут. Старий жебрак збирає пляшки після нічної гульби веселих компаній. А водоспад шумить і вдень і вночі.
72
На чорній гілці горобець зустрічає зиму, наче безпритульний жалюгідну старість. Місто принишкло в передчутті першого снігу.
73
Пелюстка осінньої квітки лягла на хвилю і злякала маленьку рибку, що хотіла побачити сонечко.
74
Напрочуд теплий вересневий вечір. В імлі зникає жінка світлокоса, і підлітків веселі голоси.
75
Шерехтіння листя, що опадає долі, наче згадка про наше минуле, в якому були павутинка на лівій щоці і вологий запах грибів.
76
Могила схимника.
У присмерку надгробку поруч
Жовтіють чорнобривці.
77
Немов зимове хутро, сніг сповзає і відкриває непривабливість околиць. Труп безпритульного із люку дістають.
78
В запустінні оселя серця і в недбанні. Дух Святий віддалився, а засмучений Ангел терпляче чекає за дверима очищення захланного обійстя.
79
Без діла лежу цілий день. Розсудливий скаже, що лінивий схожий на мерця. Неправда: милуюся фіалкою на підвіконні.
80
Світло вуличних ліхтарів сотнями променів пронизує авто, а небо аж срібне від сяйва місяцю, що причаївся за хмарою.
81
Вікна сусідського будинку виблискують під сонцем – безшумна пожежа жовтневого вечора.
82
Тихий хрускіт снігу під ногами.
Зорі мерзнуть в порожньому небі,
А обличчя червоне, як вогник.
83
На квітці кульбаби маленька пір’їна і крапля роси.
84
Самотня ворона в сірому небі пригнічує настрій.
Брудна вода хлюпотить під ногами.
Зіпсований грудень.
85
Зв’язки поміж темрявою, переповненою морем з його пароплавами, і світлом маяка. Стоїш за штурвалом і відчуваєш, як цей вогник утримує гармонію простору.
86
В старому селі, де зруйновано церкву, де люди замордовані буденністю, смерть така звична.
87
Північно – західний вітер кидає на промерзлу землю лапатий сніг. Буденно з’являється зима, і відчуваєш сповитий смутком спокій.
88
Поет спочиває.
Сосни скриплять під вітром,
Падають голки на тіло,
Що в гамаку спочиває.
89
Над обрієм ранкова зірка. В імлі дві постаті рибалок: їх кроки розчиняються в переспіві жаб і цикад.
90
В яблуневому саду гріємося навколо вогнища. Перша ранкова паморозь.
91
Згадуючи дитинство.
Сиджу на підвіконні старої мазанки. За шибкою бабуся несе оберемок дров, залишаючи сліди на килимі першого снігу.
92
В тумані над похмурим дачним селищем кружляє гайвороння. Напівголі берези, перелякані пташиним граєм, втрачають залишки жовтневого вбрання.
93
За вікном шумить марудний дощ, а старенька кутається в плед, зігріваючись спогадами.
94
Запах цієї дівчини – перукаря, як привід для нищівної поразки у війні за власну цноту.
95
Над тихою рікою діброва майже гола. За дібровою заводські труби утримують чавунне литво хмар, наче хочуть зберегти волошкову незайманість обрію.
96
Господь Володар вічностей та часів силами своєї благодаті і любові береже безгрішні дитячі усмішки, як найкращі згадки про наше минуле.
97
В башті старого замку дівчинка грала на клавесині. О, якими ж недоречними здавались сучасники, авто і цистерни з пальним.
98
Вистукує годинник, підганяючи найкоротшу ніч. Прохолода не встигне приспати мою втому.
99
20 сторіччя.
Цей перстень на вітрині антикварної крамниці двічі знімали з мерця, один раз конфісковували і тричі крали.
100
На пероні в Конотопі продають вареники і картоплю. На пероні в Конотопі я надихатись не можу словами і запахами Вітчизни.
101
Пролітаючи над Шепетівккою, так хотілося стати вітром, щоб шугати понад лісами, аж поки вечірнє сонце не зникне за небосхилом.
102
Земля – це чабрець, що п’є бензин замість води і відчуває пестощі розпеченої гуми коліс авто. Ми впевнені, що настане завтра, а якщо не настане, то відчуємо лише звірячий жах, і нічого, крім жаху.
103
Нічого не хочеться, тільки дивитися в небо, мовчати, і думки не мати, і навіть бездумністю не хвилюватись. Просто дивитися в небо, мати маленьку надію, що думка народиться зовні, і стане раптово моєю.
104
Мій день вже злинув. Я не бачу сонця. Дивлюсь на двір, самотній без конвалій, що повсихали ще торік.
105
Чого це ви завели про кохання? Кохали б так, як я у ті роки, коли душа ятрила, мов жарина, а серце кричало жабою в пащеці старого вужа.
106
Ісидор Петрович пояснює вірші – такий у сердеги фах. Він розтлумачить мої думки, і чому я не думав інакше. Його вироки більш реальні, ніж Рим на семи пагорбах.
107
Як добре всміхатися зранку і всміхатися, засинаючи. Якби позбутися пекла в своєму серці, то може і кінця світу ми б не спізнали?
108
То що нам Гекуба? Невтішна стара, котрій не вистачить сліз, щоб оплакати своїх дітей. То що нам Україна? Чи вистачить у нас мужності, щоб любити її, тамуючи свої печалі і свою слабкість?
ID:
155148
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 12.11.2009 20:03:21
© дата внесення змiн: 12.11.2009 20:03:21
автор: морока
Вкажіть причину вашої скарги
|
