(Антикризовий сонет № 2)
Чую вітер і шерхіт в саду,
На столі – недопитий шмурдяк.
Хтось про тебе давно вже забув,
Але я не забуду ніяк.
Ти – єдина надія моя,
Я – твій раб і сеньйор водночас.
Відкладав тоді кожний «трояк»,
Хоч бував я голодним не раз.
Як дитина маленька, радів,
Коли знову тебе повертав,
Посміхавсь, як останній дебіл,
І до серця свого пригортав.
Хто зупинить нестерпний цей біль
І відновить родючість лози?
Завтра знову рушаю у бій
За прострочений мій депозит!
14.06.2009
