Де ти, любов моя?
Така могутня і п’янка!
Чому живу в твоє ім’я
І не спокійна суть твоя?
А я суцільна пустота,
Що поглинає світло нашого життя…
Вона була як правда у могилі ,
У таборах і тюрмах ледь жевріла.
Жива серед війни тускніє,
Як промінь сонячний ,що тліє
На заході і мріє…
Про завтра…
Та буде радісний світанок,
Надія збудиться від сну,
Засліпить очі усмішка дитяча
І я у мареві тону.
Але де дно, де ґрунт, де зміст?
Я хочу дихати в воді!
Та я не риба, що в почутті
Так мало тямить.
І ось, вже сонечко в зеніті
Кричить, нервується і жарить,
І заганяє в землю тінь…
А я сміюся – сонце марить,
Бо не засліпить тінь душі,
І кров холодну не зігріє,
Людей, що над людьми
Як стяги чорні майоріють.
