Здається, я нарешті знайшла рецепт того, як врятувати кохання.
Я збираю речі: довго пакую нескінченну купу спідничок, суконь і светрів у маленькі пакети, не забуваю про намисто, косметику, змітаю із ванної кімнати засоби для тіла і обличчя…коротше, дощем змиваю найменші згадки про те, що я колись була у твоїй квартирі. Потім залишаю свої ключі перед дзеркалом і клею на нього листочок із написом «До зустрічі, коханий».
Я переїжджаю у будинок навпроти твого у квартиру, вікна якої якраз на одному рівні з твоїми. Уявляєш? І всі наші проблеми лишаються у минулому. Мене не хвилюють твої дитячі захоплення, а тебе – моє довге волосся на пильній підлозі…
А ще краще заїхати у новобудову. Нові будинки викликають у мене двояке відчуття: з одного боку, вони темні і похмурі, ніби прожили занадто довге життя, а з іншого, такі невинні, що хочеться якнайшвидше вдихнути свіжий ковток повітря у їхню самотність.
Так от. Я пішла. Пішла не від тебе. Пішла від нас для тебе. І для нас, звичайно.
Тепер можна телефонувати один одному кожного вечора, пити каву на балконі, струшувати попіл вниз, затискаючи телефонну трубку між вухом і плечем і, це найсолодше, дивитися один на одного крізь декілька метрів… А потім, намагаючись приховати нестримне бажання притиснутися до тебе усім тілом, байдуже запитати: «Ну, коли зустрінемося?» А далі будемо вигадувати найдурніші і найцікавіші сценарії нашого побачення.
Побачення… Так солодко промовляти це слово! Це ж один із найбільш необхідних складників кохання!!! А ми вже й забули про це і бездумно викинули його із свого лексикону…
І от ми на побаченні. Ти запитуєш, як мої справи, що нового, як я провела день… Коротше, всі ті банальні фрази, які втрачають сенс, коли живеш разом, і які водночас дають тобі відчути небайдужість. Ми ведемо діалог, а не обговорення. Ми робимо компліменти, а не помічаємо факти. Ми дивимося один на одного, а не просто рухаємо повіками…
Я нова для тебе, ти – для мене. Я залишила у себе вдома свої руйнівні звички, а ти у своєму домі залишив свої. Тут, на нашому побаченні, через кілька років життя разом, ми знову такі, як є, ми нові, закохані, чисті… Ми не знаємо, чим закінчиться цей вечір: може, ти запросиш мене до себе, може, я запрошу тебе, а може, ми будемо довго цілуватися на моєму поверсі, а потім ти викличеш ліфт, а я пірну під ковдру і буду стискати у руках мобільник, чекаючи на твою завжди теплу смс-ку…
ID:
103883
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.11.2008 17:45:03
© дата внесення змiн: 20.11.2008 17:45:03
автор: Майтрая
Вкажіть причину вашої скарги
|
