Вона сказала, що запах старої книжки противний,
Як кімната самотнього, що покрита дощовими плямами,
Що сонце стікає полум’яними краплями
Пластмаси вбиваючи нещасних мурах,
А найдивовижніше те, що жити цікаво тому,
Хто не дочитує книг.
«Так, так, — казала вона, — читай мені поезію своєї покірності,
Коли хочеш, скажи, як мені встати, щоб кімната
Набула рис моєї недосконалості, і важкі тіні
Годинникових човників
Хвилювались у химернім плетиві фіранки,
А з місячного сяйва вихлюпувалась піймана риба
Твоєї жертовності».
Ми збираємо краєвиди у внутрішню кишеню грудей,
Білі клуби диму нескінченної мандрівки старого потяга,
Що торохкає хребцями драконового мосту,
І я люблю дивитися з вікон його купе на тебе
З пензликом у руках, по той бік,
В той час, коли дописуєш мене,
На картині твого Всесвіту, а я роздивляюсь позаду
Спадковість своєї фігури, що напливає натхненною русалкою,
Вирізьблена на гальюні твого сповненого вітрами галеона. Тож,
Закидай сіті, мій любий, капітане!
І вирушаймо на лови!
20.11.2023
