Під небом сірим і дощовим спокій млоїться.
Сад мій пустельник віддає останнє листя-надії. Дивиться, як гіркота отруйниим плазуном
шарудить в опалім листі.
Слухає кроки за цвинтарною стіною,
кроки останніх відвідувачів на сьогодні.
........
Надвечір'я...
Не полохливе, а сумне й тягуче,
як осінні хмари, які назбирують у собі льоду...
...........
Та на те ми і люди!
Ми вміємо слухати шарудіння за цвинтарною огорожею...
Бо межі нема!
І тут між кладовищем і садом
ця стіна - не стіна, а лише завіса!
На те ми і люди!
Ми вміємо чути в шарудінні колючому
відгомін минулого і відблиски майбутнього.
На те ми і люди!
Ми пишемо вірші під дощем,
приборкуємо сірих плазунів
і слухаємо, слухаємо небо!
Сплітаючи з його крапель
срібні струни власної душі.
18.10.2024р.
