Товариш, який читає для нас вірші, неспинний.
Ніщо йому не заважає:
ні задушлива спека; ні закопчені стіни
з підсвіченими годинниками;
ні господар, який стурбовано переминається
з ноги на ногу.
Ввічливі оплески згасли до мертвої тиші:
ніхто не плеснув у долоні,
не кивнув. Ніхто не позіхнув.
Напевно, йому слід зрозуміти, що наші сім'ї
чекають нас, ми повинні
бути вранці на роботі.
Це крісло терзає мою спину.
Капучіно
незбагненно нагадує смак сечі.
Яскраві плакати кориди тремтять
у червоному люмінесцентному світлі -
І раптом я зрозумів, що я помер,
і мене цим надто багатослівним читанням
засудили
на вічне сидіння в цьому проклятому кафе.
Ескадрильї величезних мух
дзижчали навколо чашки з сечею
яку я пив.
В цю мить, поет нашого вечора
посміхнувся,
перегорнув у кінець списку,
і продовжив читати.
Steve Kowit I ATTEND A POETRY READING
The fellow reading poetry at us wouldn’t stop.
Nothing would dissuade him:
not the stifling heat; the smoky walls
with their illuminated clocks;
our host, who shifted anxiously
from foot to foot.
Polite applause had stiffened to an icy silence:
no one clapped
or nodded. No one sighed.
Surely he must have understood we had families
waiting for us, jobs
we had to get to in the morning.
That chair was murdering my back.
The cappuccino
tasted unaccountably of uric acid.
Lurid bullfight posters flickered
in the red fluorescent light —
& suddenly I knew that I had died,
& for those much too windy readings of my own
had been condemned
to sit forever in this damned cafe.
A squadron of enormous flies
buzzed around the cup of piss
I had been drinking from.
Up at the mike, our poet of the evening
grinned,
& flicked his tail,
& kept on reading.
Капучіно зі смаком сечі, чай, настояний на смердючих шкарпетках... Час переходити до студентських застільних анекдотів, в яких головний приз завжди дістається студенту
Щось мені це нагадує, як я ходив до Клубу авторської пісні, коли був студентом... Тільки чай був, мов настоянний на смердючих шкарпетках... 
