Керамічні сміються вуста, і горять таємницями очі.
Я сьогодні такий мастак, так, а мій зірваний голос, як знак.
Що трагедію сміхом в'язким від усіх приховав я охоче.
Всі шукають між нами зв'язки, глибини ще ніхто не пізнав.
А в димах тихий сум проростав, на паркеті він нас і розтопче.
Грала скрипка в умілих руках, грала доля уламками скельця.
Образ серце стискав та зникав, присмак посмішки – нота гірка.
Розповзається маскою цвіль, ніби пальці бокалів торкнеться,
І кохання усе мимовіль, на колючих підвісить гілках.
Тільки правда паяців, така, що назавжди нам слово терпке це.
Маски зірвано, скінчено гру. Та лунає сміх в пам'яті досі.
Я забувши про вас це зітру, як пилюку, мов даність стару.
Проклинавши сумління і честь, зневажали глибоку ви осінь.
І під лівим плечем щось пече, утворивши скривавлений струп.
Я з таких, що усе заберуть, тільки щастя собі не попросять.
