У час, як роса ще не впала до ночі,
іще степовик із травою шепоче,
крук здобич відчув, у повітрі тріпоче.
Упевнений, в смерті з’явились охочі.
Схрестились шаблі і зустрілися очі,
ніхто з них коритися в битві не хоче.
Ще кров по судинах так юно клекоче!
Котрогось умиють все ж сльози дівочі.
Один – яничар, другий – сокіл із Січі,
націлились хлопці на битву рішуче.
А сонце під вечір занадто сліпуче,
й проміння пече, мов запалені свічі.
Притис яничар козарлюгу до кручі.
Крик матері-чайки: – виплутуйся, хлопче,
У прірву впадеш, чи буланий затопче!..
Ллє піт ручаями, як сльози пекучі.
– Сини мої милі, які ж ви незрячі,
звелися в бою ворогами. Одначе,
я вас породила, – причитує, плаче, –
Ви крові одної, обоє гарячі.
Здригнувсь яничар, ніби вчув тії речі,
й шаблюка розсікла лице парубоче.
Всі сили підтяг. Смерть відверто регоче.
І хлинула кров з козака, вмила плечі.
Загинули вдвох, не вдалися до втечі.
Є тут нерозгадане щось, таємниче.
І мати щоночі їх чайкою кличе.
Та змовкли навіки серця молодечі.
Здавен височіє курган на заріччі.
Легенду прохожим всім вітер лепече,
вночі соловей на калині щебече,
де сплять непробудно брати на узбіччі.
21.11.2017
