Присвячую місту моєї юності —
незрівнянному Львову.
То буде так, як мріялось, жадалось,
як снилося впродовж минулих літ:
птахи піднімуть виважений галас
і злинуть в невагомий рівний літ.
Розквітнуть як завжди — не наостанок! —
і Божий день, і посмішки без меж,
коли над Цитаделлю сплине ранок,
чіпляючись за вії сивих веж.
Воскресне юність львівською зимою.
Накриє пам'ять зоряним вінком
і вулицю Коперніка за мною,
і двох, що цілувались під вікном.
Який святий надмухав і приніс це
казкове щастя з поглядом назад?
Чи є ще десь таке чудове місце
для спогадів і для різдвяних свят?
Ледь посміхнеться пані гонорова,
промовивши у відповідь: "Не є...".
Малюю серце на бруківці Львова,
як дві краплини схоже на моє.
---