Вокзальні історії.
Бабуська.
Сірий день. Потяги прибувають і відбувають. Світ похмурий, темний, і все в ньому похмуре також - і пасажири, що вийшли перекурити, і байдужі провідники, і навіть начебто бадьорий голос із динаміків якийсь надто залізобетонний. По перону бреде бабуська. Сукеночка на ній рябенька, дівоча, хустинка також. Раптом голосно оголошують відправлення, пасажирів ковтають вагони, двері зачиняються, потяг рушає ... Бабуська оживає й починає бігти пероном вздовж колії та потяга, що вже рушив і набирає швидкості. Радісно й беззубо регочучи, бабуська махає рукою комусь у вікні вагону потяга. Махає весело, махає натхненно, схвильовано і збуджено.
- Кого вона проводжає? - думається мимоволі...
Але точнісінько така ж сцена повторюється, коли рушає наступний потяг. А потім ще один... А потім ще один...
А потім стає зрозуміло: бабуська проводжає усіх і - нікого. А точніше - власних привидів, яких бачить лише вона...
Ідеальна Феміна
В натовпі пасажирів не помітити її було неможливо! Струнка, висока, неймовірно приваблива. Усі персонажі чоловічої статі - і добряче потертий провідник, і сором'язливий студент, і компанія заробітчан, і клишоногий стариган з антикварним наплічником - усі виструнчились і активували опцію "юнацький вогонь в очах". Підбори ідеально підібраних в тон кофтинці босоніжок цокали по перону звабливо і дзвінко. Густа хвиля волосся ідеальної довжини дозволяла роздивитися ідеальний макіяж ідеальних очей на ідеальному обличчі.
- Дозвольте допомогти вам! - байдужий ще секунду тому голос провідника раптом став масним, мов пончик з вишнями.
- Дякую, - відповіла Ідеальна Феміна й дозволила запопадливому господарю вагона занести її - також ідеальну, не сумнівайтесь) - валізу в освітлені двері.
"Краса - неймовірна сила!" крутнулася в голові заяложена істина.
Потяг рушив. За вікнами побігли будинки та споруди, понеслись, мов спринтери, дерева, полетіли ліхтарі та зірки. Свіженькі пасажири розкладали клунки, знайомились, одягали благенькі матраси у вологі синюваті залізничні простирадла...
Потяг летів у ніч.
Раптом за дверима тамбура почувся надтріснутий та різкий, мов крик чайки, голос. Голос, здається, намагався про щось домовитись телефоном із далеким абонентом.
- Якого дідька ти хочеш ще від мене? Ну хочеш, я завтра покину Віталіка?!!
Звуки, що линули з-за дверей довгих кілька хвилин потому, нагадували глухі ридання. А потім звідтіля вийшла Ідеальная Феміна. Та зміна була разюча: тепер це була заплакана і скуйовджена жіночка. Босоніж. З босоніжками в руках.
Феміну було шкода.
Віталіка також.
Мінус двадцять два.
Усе було звично: провідник з ліхтариком, вхід до вагону - освітлений і звабливо-теплий на морозі, сонні пассажири. Єдине, що трохи дивувало - цієї ночі їх було набагато менше, аніж зазвичай. А підмерзла уява - мінус двадцять два, на хвилиночку - в подробицях малювала апокаліптичну картинку: сотні пасажирів, які так і не доїхали до вокзалу... Ось їхні заскорцюблі крихкі тіла на вулицях та металевих животах таксі, перетворені холодом на мовчазні скульптури. Ось їхні, вже нікому не потрібні, валізи та квитки...
Втім, у теплі нічного плацкартного вагону картинки розтанули й зникли.
Мляве світло. Стукіт коліс і розгойдування. Моє місце - "бокове нижнє" , і розкладений піді мною столик геть не схожий на ортопедичне ложе. Втім, втома заколисує. Очі зплющуються. Крізь щілинку напівстулених повік мені видно напівпорожній вагон... Їхати три години "з хвостиком". А здається - всеньку зиму. Раптом чується незрозумілий шум. По проходу якісь дядьки несуть ...труну. Труна відкрита. В ній лежить покійник. Носить труни через вузькі проходи плацкартних вагонів - діло непросте... Однак вирази облич у дядьків буденні, заклопотані. Дядьки спритно оминають перепони - виступи, ноги-руки, які звисають, валізи та клунки. Один з дядьків, притримуючи труну правою рукою, час від часу заглядає в квиток, який тримає у лівій. Так, наче шукає номер оплаченої полиці. Процесія з труною і покійником у ній завмирає коло мене. У новопреставленого плацкартне місце прямо наді мною - на верхній полиці. Дядьки намагаються запроторити труну на полицю... Труна не поміщається. Кряхтять, підіймають трішки вище і... необережно перевертають. На мене падає мертвий холодний дід в синьому костюмі та білій сорочці в рожеву смужечку.
Від жаху я прокидаюсь. Я справді їду потягом. Лежу на верхній полиці. До прибуття на мою станцію більше години.
ID:
1003994
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.01.2024 10:07:53
© дата внесення змiн: 26.01.2024 05:29:08
автор: Меланія Дереза
Вкажіть причину вашої скарги
|
