Я втомилася від набридливих думок про тебе. Чому кожного року в час нашого минулого прощання я все з більшим смутком згадую про тебе? Саме цікаве, що й досі відчуваю свою провину...Але ж я, як мені здавалося, намагалася врятувати наші, на той час ніжні й цнотливі почуття. Чому?! Я питаю тебе, чому?! Чому?... Зараз складно відповісти на це питання...хоча тоді я теж не знала відповіді... Сумно...Хочеться ридати... Якби я знала, що кохання до тебе перетвориться на довгі роки смутку і страждання, то напевно б змусила себе попрямувати іншим шляхом...Але ж минулі вчинки вже не виправити...А що ж тепер? Тепер я ладна віддати все, щоб повернути минулі події і пережити їх з ще більшим трепетом душі.
Пам'ятаєш наші літні прогулянки по пляжу?Тоді яскраво світив місяць і зорі відбивалися у дзеркалі води... Пам'ятаєш, як ти весь час ревнував мене до друзів, яких я знала з дитсадка і сприймала їх як подружок?...А як ми кожного вечора поспішали додому, щоб батьки не сварили?...як зустрічали мою маму з роботу?...Певно забув вже...а я пам'ятаю... Пам'ятаю все: твої очі, наповнені ніжністю і ( як мені здавалося тоді) любов*ю, присмак твоїх губ, твої сильні і водночас ніжні руки...
Знаєш, я з таким нетерпінням тоді чекала твого повернення...А ти в один чудовий день не просто не прийшов...Спочатку я шукала причини в собі, а потім просто тебе відпустила, залишивши собі ці солодкі спогади...Єдине чого ти не знаєш, це те, що я кохала і буду кохати тебе вічно...
Сподіваюся, ти ніколи не прочитаєш ці слова, бо це лише слабкість сильної жінки...
