Я - лише перехожий. Блукаю зажуреним містом.
Передзим"я виконує снігом написаний блюз.
Посипаючи землю і душу коричневим листям,
Тиха осінь плекає надію, що я озирнусь.
Я - ніхто. Я частина сумного міського пейзажу.
Розчинюся в дощі - не помітить високий ліхтар.
Сіру вулицю не зіпсую цим, але й не прикрашу,
Оселюсь в королівстві блідих та безбарвних
примар.
Свій розхристаний плащ застебнув. Але він не
зігріє.
Холоди листопаду пронизують вже до кісток.
Темно-сірі краплини дощу почали літургію,
Вчергове намагаюсь зробити невпевнений крок.
Я вдивлявся у темряву та не побачив нікого.
Чую оклик типовий від когось: "Долай віражі!"
Я заплутався в пошуках щирого слова живого,
Я втомився від пошуків марних живої душі.
Як же холодно! Боляче! Страшно від кожного
звуку!
Розгубився я на перехресті самотніх стежин.
Я крокую стезею, тримаючи осінь за руку,
А сторонній хтось скаже, що я на дорозі один.
Розчарований вечір мене повернути не зможе
У часи неповторних освідчень, палких мерехтінь.
Та хіба маю право на сум? Я - лише перехожий...
Але я не самотній. Зі мною - заплакана тінь.
