Я стояла там посеред колючого степу й дивилась на небо. І тисяча з гаком таких же стояли й дивились зі мною. Їхні язики витанцьовували в лихоманці, а очі блимали кучерявими сірими хмарами. Ті кучері насували з собою темінь.
Я кричала їм: «Припиніть наганяти хмари!».
Та вони не слухали мене.
Я відвела погляд від неба й озирнулась довкола. Їхні довгі кістляві руки тягнулись у вись, наче билини, що прогинають свої спини під тягою вітру. Я ступила крок. Другий. Третій. Я пішла.
Мої ноги топтали покриту інієм траву. Руки не слухались: не хотіли підійматися вгору.
Я закричала до них: «Дивіться, я іду! І ви так можете!». Але ніхто не зронив на мене свого скляного погляду.
Я минала ці холодні тіла, що лиш тривким подихом вирізнялись від стовпів. Та я воліла би бачити тут стовпи, бо ж деякі з них тримають на собі світло.
Попереду – вони. Позаду – вони.
І лиш невелика дірка в небі показує вихід.
Я зупинилась.
Та ні вітер, ні тіло поряд не взяли за руку.
Я торкнулась руками землі. Холодної і вогкої. А потім швидко почала довбати ґрунт пазурями. Та так і не побачила світла.
І тоді я побігла. Я не дивилась вперед. Не дивилась вгору, вниз. Я дивилась всередину себе і бігла. А потім побачила здалеку воду. І вдихнула життя. Щось заворушилось всередині мене, та я не збавляла темпу. Я бігла до води, що стрімко стікала за обрій. І переплигнула. А тоді спинилась.
Я обернулась туди, звідки прийшла, і вклякла. По той бік води бігали діти. Вони підставляли свої рожеві щоки сонцю і весело дзвеніли язиками.
Я подивилась на своє відображення у воді і побачила там скляні тьмяні очі та руки, що закам’яніли в тязі до неба.
