Вона співала ледь чутно колискову,
Прислухаючись до стуку маленького серця,
Бажаючи просто відчувати дитину живою,
З надією, що тій мир присниться.
В світі, де кривава рана – комусь потіха,
Де смерть існує в людській подобі,
А за останнім подихом тремтить повітря,
Де життя є платою за свободу.
У дівчинки – волосся під колір пшениці,
Що в ньому й у світло-зелених очах
Мати вбачала того, у кого пусті зіниці,
Хто, замість коси доньці, плете мереживо хмар.
Та вже не переступить рідного порогу,
Бо знайшов свій кінець на полі бою.
Він землю покрив цвітом червоним.
Його силует поглинув чорний ворон.
На полотнах історії вишито калину.
Люди власноруч після неї залишили багряні сліди.
Вони свій дім перетворюють у руїну,
Нищать оспівані вишневі сади.
А мати вже молила, аби дитина не розплющила повік,
Щоб випадково не побачити війну.
Таке коротке слово, а пронизує десятки століть.
Вона щораз виставляє вищу ціну.
Про неї вісті розносять птахи.
Вона говорить про волю, кидаючи до в’язниці,
Поки тьмяніють вогні свічок, сплітає шляхи
У вінок, де герой чи ворог, але убивця.
У неї шлейф з попелу та смарагдів згаслих очей;
За нею – зруйновані верби, згорілі дотла рушники.
Вона спостерігає: хто ризикне собою, хто втече.
Останній поет її впише в свої римовані рядки.
А пісня лунала під супровід пострілів:
Ближчою за дихання дитини була війна.
За димом її полум’я давно не видно променів.
В якусь мить навік заніміли тонкі вуста.
Білій хатині судилось могилою стати,
До якої не принесуть ніколи квітів.
Там вітер буде про лихо мовчати.
Зброї блиск колись зіб’є Сонце з зеніту.
