По кому дзвін так б'є в моїй душі
І викликає споконвічну втому,
Коли побув тоді у чорнім дні
Тепер кругом себе будую зону.
Малюю світ, життя і снігопад,
Вітрів потік й ласкаву казку.
Я ніби пнуся лісом навпопад
І у людей лиш викликаю згадку.
Я ніби берег без води в ріці!
Я ніби луг, де зникла вся трава!
А світом йти, тримать свічу в руці,
Допоки не затерпнула рука.
Я жити мав, прийнамі так було,
Торкався губ твоїх і пестив руки.
А все навкруг затягує на дно,
А я ж в той дзвін дзвонити мушу.
