Лагідна елегія вранішнього вітру
Ніжно розвівала коси трав`яні.
Поле розступалося з шелестом привітним –
Їхав гарний хлопець на гнідім коні
У село із міста. Ще й нема дороги!
Вимушений їхати через поле й ліс,
Через балку, річку, довгий схил пологий…
Та дарма, бо дівчині подарунки віз.
Раптом чує голос – медвяний і тихий:
“Зупинися, милий, злізь та озирнись”.
Небо спохмурніло, враз здійнявся вихор,
Зняв із хлопця шапку полетівши ввись.
Коник сполошився та побіг хутчіше,
Різко зупинився, та немов закляк –
Перед ним повільно дівка з жита вийшла:
Боса, довгокоса, біла, як мертвяк.
“Чом не зупинився, як тебе просила?
Коником ти топчеш біднії жита!
Тут ніхто не їздить, що ж за чорна сила
Змусила тебе? …Ще й в мої свята!”
Хлопець поклонився та почав розмову:
“Вибачаюсь, панно, що завдав проблем.
Але їду в селище по шляху прямому,
Бо не знаю інших, – й позіхнув з жалем. –
Поважаю вашу я важку роботу,
Бережете поле від негод й людей…”
“І оце ж бо плата за мою турботу? –
З відчаєм приклала руки до грудей. –
Я тобі не хочу завдавати шкоди,
Покажу дорогу, стежку через ліс.
Кінь проїде нею, пройдуть і підводи
але через поле щоб ніхто не ліз!”
Поклонився ще раз хлопець низько, вдячно.
Здибався з русалкою вперше за життя.
Хоч спочатку було йому дещо лячно,
Захотів віддячити їй за напуття
І дістав з торбинки дорогі дарунки.
“Вибирай що хочеш – і воно твоє”.
Дівчина зам’ялася, зчервонілась трохи
І спитала тихо: “А гребінчик є?”
Гребінь дерев’яний хлопець мав при собі
Для невісти куплений, гарний розписний.
І віддав дівчині без жалю й жадоби:
“Я куплю ще інший, ну а світ тісний,
І добро вернеться тим, хто чинить добре…”
“Неспроста зустрілись, бачить лиш мене
Той у кого серце чисте і хоробре.
А поганий просто з страху дремене…”
Й розчинилась в житі дівка білолиця,
Ну а хлопець їхав далі до села
розмірковуючи, чи це все не сниться,
Й як розкаже людям,
що його з русалкою
доленька звела…
...
